Ось знову небо розлютилося. Вже кілька ночей поспіль воно сердиться: гримить, стукає, ніби хтось зверху скидає величезні каміння просто на землю. Я та мама прокинулися одночасно. Вона швидко загорнула мене в ковдру, притиснула до себе й повела у ванну.
Коли починається цей жахливий гуркіт, ми завжди ховаємося там – у найменшій кімнаті нашої оселі, біля відра та рушників. Ми сіли на холодну підлогу. Мама шепотіла молитву. Я дивився на її губи – вони тремтіли, але вона продовжувала: щоб я, її маленький хлопчик, завжди був здоровий, щоб знову настали мирні часи… щоб закінчилася війна.
Я не до кінця розумію, що таке війна. Але знаю одне – тато там. Де йде війна. І ще знаю, що саме через неї небо стало злим та голосним. Так мені казали хлопці з подвір’я. Хоча я їх давно не бачив – мама не пускає мене на вулицю. Сама вона виходить лише раз на день – до крамниці. Купує тільки хліб.
Я сидів, слухав її молитву. Мені стало трохи сумно… і нудно. Я згадав про Мішку – мого м’якого ведмедика. Він завжди допомагав мені, коли було страшно.
– Мамо, принеси Мішку, будь ласка, – попросив я.
Вона подивилася на мене, міцніше обійняла.
– Зараз?
– Так, хочу його обійняти. Він допоможе.
Мама завжди робила все, що я просив. Навіть дві порції морозива за день – і то дозволяла. Вона кивнула, посміхнулася й сказала:
– Тільки не виходь звідси, добре?
Я пообіцяв. І став чекати.
Може, пройшло кілька хвилин. Раптом земля застогнала. Щось вдарило так сильно, що весь будинок затремтів. По підлозі покотилася плитка, що відлетіла від стіни. Мені стало дуже страшно. Але мама казала не виходити, і я лишився на місці. Почав рахувати – від одного до ста. Хотів до двохсот, але забув, що йде після сотні. Мама обіцяла, що коли мені виповниться сім і я піду до школи, то навчуся всього. Я дуже чекаю того дня.
Я знову почав рахувати, але мама не поверталася. Я почав гукати її. Спочатку тихо, потім голосніше. Ніхто не відповідав. Тоді я, тремтячи, вийшов у коридор.
Пил стояв у повітрі, ніби густий туман. На підлозі – уламки. Усе було не так, як раніше. Я підійшов до кімнати, де ми зазвичай дивилися мультики. Там лежала стіна. Половина стелі теж обвалилася. Десь під завалом мав бути і Мішка… і, можливо, мама.
Я хотів закричати, але згадав: коли небо сердиться, кричати не можна.
Я подумав, що мама злякалася й вибігла на вулицю. Напевно, вона мене там чекає. Я маю її знайти.
Я помітив, що її капці лишилися в коридорі. Отже, вона побігла боса. Я натягнув куртку й вийшов надвір.
Надворі було темно й жахливо. Холод проймав до кісток. Я озирнувся – і не впізнав свій район. Усе було інакше. Один дім перетворився на купу каміння. В іншого не було стіни. Крамниця, де мама купувала хліб, стала чорною й мертвою.
«Мабуть, вночі вулиця завжди така, – подумав я. – Або це все зробила війна…»
Якщо війна така зла й усе руйнує – чому її ніхто не покарає? Чому дорослі її бояться й мовчать? Чому ніхто не поставить її до кутка?
Якби війна була поруч – я б сильно штовхнув її ногою. Я б крикнув: «Іди звідси! Ти зла й погана!» І вона б злякалася. Бо я – сильний.
Я йшов до нашої площі, де колись гуляли голуби. Сьогодні їх не було. Я підвів очі – і побачив: із неба падає зірка. Справжня. Яскрава. Не така, як інші. Вона ніби летіла просто до мене.
Я знав: коли падає зірка – треба загадати бажання.
Я став на коліна. Так, як робить мама, коли молиться. Заплющив очі.
«Нехай знайдеться мама. І Мішка теж. І нехай війна піде назавжди.»
Більше я нічого не просив.
