До кого ви? Ганна Степанівна разом із Петром вийшли на ґанок і вдивлялися в незнайомку. Я до Ганни Степанівни! Я онука, точніше, правнучка її. Я донька старшого сина Андрія.
Ганна Степанівна сиділа на лавці, залите сонячним промінням, і ковтала перші теплі дні. Ось і весна. Лише Господу було відомо, як вона пережила цю зиму.
“Ще одну таку зиму і все”, подумала вона, глибоко зітхнувши. Вона не боялася смерті. Навпаки чекала на неї. Грошей на похорон назбирала, сукню купила.
Ніщо вже не тримало її на цьому світі.
***
Колись у неї була велика родина чоловік, Степан Опанасович, могутній, як дуб, і четверо дітей три сини й донька. Жили дружно, помагали один одному, рідко сварилися. Діти виросли й розлетілися, як птахи.
Старші два сини вступили до університету, потім розїхалися по великих містах. Середній вчився погано, але знайшов себе в бізнесі заробляв непогані гроші, а потім і зовсім виїхав за кордон. Донька теж не залишилася в селі махнула до Києва й незабаром вийшла заміж.
Спочатку діти часто навідували батьків. Писали листи, а з появою мобільників дзвонили. Потім зявилися онуки. Ганна Степанівна брала стару, пошарпаний валізу й їхала до когось із дітей нянчити малят.
Але онуки теж виросли. Все рідше її кликали, все рідше лунали дзвінки. А про те, щоб приїхати в гості, діти й згадувати забули робота, свої родини, свої турботи.
Востаннє вони зібралися, коли не стало Степана Опанасовича. Такий здоровий, міцний чоловік здавалося, вікуватиме вік. Але вийшло інакше.
Поховавши батька, діти розїхалися. Спочатку ще дзвонили матері, але потім і ці розмови зійшли нанівець.
Ганна Степанівна спробувала дзвонити сама, але швидко зрозуміла вони зайняті. І відступила. Так і жила останні десять років. Іноді хтось із дітей раптом згадував про неї, тоді вона тиждень ходила і посміхалася сама до себе.
***
Одного разу вона знову сиділа на лавці й думала про своє.
Добрий день, тітко Ганно! за тином стояв молодий чоловік і усміхався. Памятаєте мене?
Вона примружила очі:
Петре? Це ти?
Так, тітко Ганно! радісно відповів він і зайшов у двір.
Петро був сином сусідів, які жили від гулянки до гулянки. Скільки вона його памятала завжди був голодним, занедбаним хлопчиськом. Вона годувала його, віддавала старий одяг своїх дітей і пускала переночувати, коли батьки знову влаштовували бенкет.
Не довго ті батьки прожили. Обох не стало. Петра забрали в дитбудинок, і з того часу вона його не бачила. Але часто згадувала.
Де ж ти був усі ці роки, Петре? зраділа вона.
Спочатку дитбудинок, потім армія, потім навчання. А тепер повернувся додому. Хочу село підняти!
Що вже там піднімати? махнула рукою Ганна Степанівна. Усі розїхалися.
Нічого! Я своє зроблю!
І в неї почалося нове життя. Петро влаштувався до Коваля найзаможнішого фермера в селі.
У вільний час лагодив свою стару хату, що лишилася йому після батьків, та й Ганну Степанівну не забував допомагав по господарству. Вона п
