— У вас є місяць, щоби звільнити мою квартиру! — різко заявила свекруха.
Ми з Андрієм прожили разом два роки. Кохали одне одного, мріяли про майбутнє й наважилися на шлюб. Із його матір’ю — Галиною Іванівною — у мене завжди були спокійні, навіть теплі стосунки. Шанувала її, слухала поради, уникала суперечок. Здавалося, вона щиро раділа нашому союзу — завжди ласкава, жодного разу не дала приводу для сварок. «Мені пощастило», — думала я.
Свято влаштувала саме вона. Мої батьки ледь зібрали на скромний подарунок — у них проблеми з грішми. Галина Іванівна взяла все на себе: від банкетної зали до оренди авто. Я дякувала їй від щирого серця й відчувала, що ми стали рідними.
Та все змінилося вже за кілька днів після весілля.
— Ну що ж, діти, — сказала вона під час сімейної вечері, — свою справу я виконала. Сина виростила, навчила, у люди вивела, тепер одружила. Ви не ображайтеся, але хочу, щоб за місяць ви виїхали з моєї квартири. Ви — сім’я, отже, мусите жити окремо. Це важливо. Так, вам, можливо, буде важко, але таке життя. Вчіться економити, знаходити виходи, приймати дорослі рішення. А я нарешті поживу для себе.
Я спершу не зрозуміла, що коїться. В груди вдарив жар, серце закалатало. А потім пройняв холод. Як так? Ще вчора ми були її «улюбленими», а тепер вона спокійно виганяє нас? Та й онуків, схоже, бачити не збирається…
— Якщо сподівалися, що я буду няньчити ваших дітей — даремно, — додала вона рівним голосом. — Я мати, а не бабуся-нянька. Усе життя присвятила Андрієві. Хоч залишок прожити для себе. Мій дім завжди відкритий для вас — на чай, на свята. Але на постійну допомогу не розраховуйте. Прийде час — самі зрозумієте.
Я сиділа, стискаючи зуби, щоб не розплакатися. Ми з Андрієм навіть не встигли облаштуватися, а тепер — валізи й вулиця? Оренда? Блукання? І все це від жінки, яку я вважала майже другою матір’ю…
Я лютилася. Бачила в її вчинку зраду. Зручно влаштувалася у своїй «трішці», сама! А ми тепер мусимо шукати, де зупинитися. До того ж, у Андрія є частка в цій квартирі — він тут виріс, і тепер має просто піти? А онуки? Хіба бабусі не мріють пестити малюків, ділитися досвідом? А вона просто відмахнулася.
Андрій, на мій подив, не став сперечатися. Навпаки — одразу взявся шукати нове житло й роботу з вищою зарплатою. Казав, що мама права. Ми дорослі й маємо будувати своє життя самостійно.
Я намагалася збагнути: чому? Чому вона поводиться так холодно? Хіба не могла почекати хоча б пару місяців? Або допомогти знайти житло? Мої батьки не в змозі нас підтримувати, але я сподівалася, що хоча б свекруха буде поруч. Але, як виявилося — ні.
Зараз ми збираємо речі. І щоночі я думаю — чи була вона права? Чи просто втомилася прикидатися?
Що скажете ви?…
