“Ви занадто багато уваги приділяєте дитині”: ось що сказав мені лікар. Але я не тривожна — я просто мама.
Якби мій син був малюком, міг би й не хвилюватися. Але йому вже майже п’ятнадцять, а він й досі не спить по ночах. Зате вдень, коли треба вчитися, спілкуватися, жити — він спить. Ми навіть перевели його на домашнє навчання: не через каприз, а через необхідність. Він просто не може функціонувати за звичайним розкладом.
Ні, він не грає в комп’ютерні ігри, не сидить у телефоні. Він читає. Пише. Малює. Слухає онлайн-лекції. Цікавиться біологією, програмуванням, історією водночас. Але не може заснути — ніби в його голові немає кнопки «вимкнути».
Спочатку я просто спостерігала. Потім почала помічати дивні речі: то він десятки разів відкриває і закриває шухляду, то поправляє килимок, то стукає пальцями по стіні. Мене це налякало. Не тому що він заважав, а тому що стало зрозуміло — нервова система на межі. Тоді я вирішила: потрібен фахівець.
Пішли до невролога. Нас направили на обстеження. Усе в нормі. Тоді — до психіатра. Лікар зустрів з холодною усмішкою і відразу почав розмову не з сином, а зі мною. Говорив ввічливо, стримано, поки не перейшов до «діагнозу»:
— У вас, — каже, — явний перебір. Ви занадто багато часу проводите з сином. Ви його… задушили своєю любов’ю.
Я оніміла.
— Вибачте, що?
— Нормальні батьки, — продовжив він наставляльно, — бачать дитину лише вранці за сніданком і ввечері за вечерею. А ви постійно поряд. Ось і результат — у дитини не психіка, а «тепличний режим».
— Я працюю вдома. Це що, злочин?
— Злочин — це ваша тривожність! — відрізав він. — Ви оббігли півміста, щоб здати аналізи. І все тому, що шукаєте в хлопчика неіснуючу хворобу. Ви вдивляєтеся, прислухаєтеся, чіпляєтеся. Ви хочете знайти проблему, щоб… бути потрібною.
— Вибачте, але обстеження призначав не я, а невролог, — спокійно сказала я. — Я лише дотримувалася рекомендацій.
— Нормальна мати відмовилася б — дорого ж! А ви й досі дивитеся на нього з ніжністю, а він у вас от — кишені нишпорить. Невихований. Неслухняний. А ви… м’яка. Не сварите. Я б на вашому місці лікувався.
А потім… почалося. Майже півгодини прийому, за який я заплатила чималі гроші, він розповідав… про себе.
Про доньку, яка з ніким не спілкується, фарбує волосся в синій, у мороз бігає в шортах. Що курить у під’їзді, тусується з якимись дивними компаніями. Що сам він п’є заспокійливе, аби прийняти її такою. Мовляв, ось так треба поважати особистість підлітка.
Я слухала. Дослухала. Подякувала — і вийшла.
На вулиці стало легше дихати.
І знаєте що? Я не тривожна. Я просто мати. Та, яка хоче зрозуміти свою дитину, допомогти їй, не залишити наодинці з хаосом гормонів, страхів, безсонних ночей. Так, я поруч. Так, ми разом. І якщо когось це лякає — значить, йому не зрозуміти, що таке справжня турбота.
Тепер я шукаю іншого лікаря. Спокійного, поважного. Не такого, що виговориться на прийомі, а такого, що почує нас. Бо я певна: любити свою дитину — це не діагноз. Це норма. Це — материнство.
