«Ви занадто багато уваги приділяєте дитині» — так мені сказав лікар. Але я не тривожна — я просто мама.
Якби мій син був малям — можливо, я б і не хвилювалася. Але йому скоро п’ятнадцять, а він досі не спить по ночах. Дрімає вдень, коли мав би вчитися, бути активним, спілкуватися, жити. Навіть перевели на домашнє навчання — не через каприз, а через необхідність: дитина просто не може функціонувати за звичайним графіком.
Ні, він не грає в комп’ютер, не зависає у телефоні. Він читає. Пише. Малює. Слухає онлайн-лекції. Розбирається в біології, програмуванні та історії одночасно. Просто не може заснути — ніби у мозку немає кнопки «вимкнути».
Спочатку я спостерігала. Потім почала помічати дивні речі: то шухляду хлопає десять разів поспіль, то килим підтягує, то постукує по стіні. Я злякалася. Не тому, що він заважав — а тому, що стало очевидно: нервова система дає збій. Тоді я вирішила — потрібен фахівець.
Пішли до невролога. Нас направили на обстеження. Все в межах норми. Тоді — до психіатра. Лікар зустрів холодною усмішкою і одразу почав розмову не з сином, а зі мною. Говорив ввічливо, стримано, доки не перейшов до «діагнозу»:
— У вас, — каже, — явний перебір. Ви занадто багато часу проводите з сином. Ви його… задушили своєю любов’ю.
Я оніміла.
— Вибачте, що?
— Нормальні батьки, — продовжив він наставительно, — бачать дитину вранці за сніданком і ввечері за вечерею. А ви весь поряд. Ось і результат — у дитини не психіка, а «парниковий режим».
— Я працюю вдома. Це що, злочин?
— Злочин — це ваша тривожність! — відрізав він. — Ви оббігали півміста. І все тому, що шукаєте у хлопця неіснуючу хворобу. Ви вдивляєтеся, прислухаєтеся, чіпляєтеся. Ви хочете знайти проблему, щоб… бути важливою.
— Вибачте, але обстеження призначав не я, а невролог, — спокійно сказала я. — Я лише дотримувалася рекомендацій.
— Нормальна мати відмовилася б — дорого ж! А ви навіть зараз дивитеся на нього з любов’ю, а він у вас от — у кишенях шукає. Невихований. Непослух. А ви… м’яка. Не лаєте. Я б на вашому місці лікувався.
А потім… почалося. Майже півгодини прийому, за який я заплатила чималі гроші, він розповідав… про себе.
Про доньку, яка з ніким не спілкується, фарбує волосся в синій, бігає взимку в шортах. Що курить у під’їзді, тусується з якимись дивними компаніями. Що сам він п’є заспокійливе, щоб змиритися. Мовляв, ось так треба приймати особистість підлітка.
Я слухала. Дослухала. Подякувала — і вийшла.
На вулиці стало легше дихати.
І знаєте що? Я не тривожна. Я просто мати. Та, що хоче зрозуміти свою дитину, допомогти їй, не залишити одну в океані гормонів, страхів і безсонних ночей. Так, я поряд. Так, ми разом. І якщо когось це лякає — значить, йому не зрозуміти, що таке справжня турбота.
Тепер я шукаю іншого лікаря. Спокійного, чемного. Не такого, що буде виливати душу на прийомі, а такого, що нас почує. Бо я впевнена: любити свою дитину — не діагноз. Це норма. Це — материнство.
