«Ти проміняла мій свято на… собаку?!» — як смерть улюбленця розкрила суть відносин із свекрухою
Минуло вже понад два тижні з того дня. День, який для когось був приводом вдягнути найкраще, прийняти вітання, зібрати гостей… А для мене став днем справжньої втрати. Смерть не питає, коли приходити. І вже тим більше — не дивиться у календар чужих свят.
Того дня помирав Барсік. Наш пес. Член родини. Той, хто прожив із нами вісім років, ділив і радість, і горе. Він сильно хворів. За тиждень до цього лікар поставив страшний діагноз — рак у останній стадії. Ми знали, що кінець близько. Але це не робило біль меншою.
А потім настав той самий день. День народження моєї свекрухи.
Я одразу знала, що не поїду. Просто не зможу. Не здатна залишити живу істоту, що дивилася на мене відданими очима, благала бути поряд.
Чоловік — Дмитро — поїхав сам. Він наполіг:
— Я привітаю маму, скажу, що ти захворіла. Ти побудеш із Барсіком. Він не повинен йти сам.
Я подзвонила свекрусі. Поздоровляла її. Словами. Без торта, без святкової посмішки. Не могла говорити весело — голос тремтів. Але була ввічливою. Принаймні, намагалася.
Того ж вечора Барсік помер. Поки Дмитро сидів за святковим столом, слухав тости й дивився, як мати розкриває подарунки, я тримала його лапу. Гладила по голові. Шепотіла:
— Дякую тобі. За все.
Я не стала йому дзвонити. Не хотіла руйнувати вечір. Він дізнався, лише переступивши поріг. Довго сиділи в обіймах. Плакали. Мовчали. Прощалися.
Через два дні задзвонив телефон.
— Ну? — різкий голос свекрухи. — Чекаю, коли в тебе совість прокинеться! Не телефонуєш, не вибачаєшся, що не прийшла. Влаштувала мені свято з «дірою»!
— У нас помер Барсік. Нам було не до свят… — тихо відповіла я.
— Етож собака! Навіть не породистий! Ти заради якоїсь дворняги відмовилася від найважливішого дня! Це неповага! Це хамство! І ще й сина проти мене налаштовуєш!
Я просто поклала слухавку. Бо говорити було ні про що.
Із матір’ю чоловіка у мене завжди були напружені стосунки. Вона з тих жінок, що вважають себе завжди правими. Мовляв, раз виховала такого «золотого» сина — то й має право командувати всіма навколо.
Шість років я мовчала. Терпіла. Кожен рік її день народження ставав для мене каторгою. Спочатку ми з чоловіком купували продукти. Потім я, як наймичка, годинами готувала страви, які вона «обмірковувала». Пекла торт. Прибирала. Прикрашала квартиру. І все — під її наглядом:
— Тут неправильно нарізано.
— М’ясо пересушене.
— Чому салат не в кришталевій вазі?
А далі — святковий вечір, де я мусила посміхатися, поки всередині кипіло. А потім — посуд, прибирання, і знову жодного «дякую».
Три роки тому брат Дмитра одружився. Його дружина — гарна господиня, розумниця. Тож готувати тепер їй. Але решта — як і раніше на мені. Прибирання. Вимушені посмішки. І безкінечна показуха.
А цього року я не підкорилася. Вибрала бути поруч не з нею — а з тим, хто любив мене мовчки, щиро, всім серцем. З тим, хто потребував мене в останні години свого життя. Я не шкодую.
Тепер свекруха влаштовує сцени. Пише злі повідомлення. Обзиває. Каже Дмитру, що я «віддаляю його від матері». А я… не хочу воювати. Але більше не можу брехати, терпіти, кланятися у відповідь на зневагу. Я не просила співчуття. Лише — тиші. Поваги. Розуміння. Або хоча б — мовчання.
Скажіть, чи справді я вчинила егоїстично, що залишилася з вмираючим другом? Чи все ж є речі, які вищі за фальшиві застілля й чиїсь очікування?
