Ви просто заздрите – Мамо, ти серйозно? Ресторан «Прага»? Це ж мінімум п’ять тисяч гривень за вечерю! На людину. Ігор жбурнув ключі на полицю так, що вони з дзвоном відлетіли до стіни. Ольга обернулася від плити, де помішувала соус, і одразу помітила, як побіліли кісточки пальців чоловіка, що судомно вчепився в телефон. Він ще кілька хвилин мовчки слухав матір, а потім, вилаявшись під ніс, різко скинув дзвінок. – Що сталося? Замість відповіді Ігор важко впав за кухонний стіл та втупився в тарілку з картоплею. Ольга вимкнула конфорку, витерла руки рушником і сіла навпроти. – Ігор… – Мама зовсім з глузду з’їхала. Просто сп’ятила на старості літ. – Підняв очі, і Ольга побачила в них таку суміш злості та безпорадності, що в грудях защеміло. – Пам’ятаєш, я розповідав про того… Валерія з танців? Ольга кивнула. Свекруха згадувала нового знайомого місяць тому – мимохідь, ніяково посміхаючись і куйовдячи скатертину. Було це по-доброму: вдова, п’ятдесят вісім років, п’ять років самотності, і от – танцювальний гурток у Будинку культури, галантний кавалер, що вміє закружляти у вальсі. – Так ось. – Ігор відсунув тарілку. – Вона його в «Прагу» водила. Тричі за два тижні! Костюм йому купила за сорок тисяч. Минулих вихідних вони у Львів їздили. Вгадай, хто платив за готель і екскурсії? – Ніна Петрівна. – Бінго. – Він провів рукою по обличчю. – Мама копила ці гроші роками. На ремонт, на чорний день. А тепер спускає на мужика, якого знає півтора місяці. Просто жах… Ольга помовчала, підбираючи слова. Свекруху знала добре – романтична, довірлива до наївності. З тих жінок, що вірять у велике кохання навіть за півстоліття життя. – Слухай, Ігор… – вона поклала руку на його. – Ніна Петрівна доросла людина. Це її гроші, її вибір. Не втручайся – все одно поки що вона нікого не чує. – Олю, вона робить помилку за помилкою! – Так. І це її право. І, якщо чесно, ти трохи перебільшуєш. Ігор смикнув плечем, але не відсмикнув руки. – Я просто не можу дивитись, як вона… – Знаю, любий. Але ти не можеш прожити її життя за неї. – Ольга погладила його по зап’ястку. – Вона сама повинна нести відповідальність. Навіть якщо нам це не подобається. Врешті-решт, вона прекрасна, цілком адекватна людина. Ігор похмуро кивнув. …Два місяці промайнули швидко. Розмови про Валерія поступово зійшли нанівець – свекруха телефонувала рідше, говорила ухильно, ніби щось приховувала. Ольга вирішила: роман згас сам по собі, і перестала хвилюватись. Тому, коли в неділю ввечері подзвонили у двері й на порозі з’явилася Ніна Петрівна, Ольга не відразу зрозуміла, що відбувається. – Діти! Мої дорогенькі! – Свекруха влетіла до квартири, залишивши за собою шлейф солодких парфумів. – Він зробив мені пропозицію! Дивіться, ось дивіться! На пальці блищала каблучка з малесеньким камінчиком. Дешева, але Ніна Петрівна дивилась на неї так, ніби там сяє справжній діамант. – Ми одружуємось! Наступного місяця! Він такий… такий… – Вона притисла долоні до щік і заливським сміхом розсміялась. – Я ніколи не думала, що в такому віці… Та й взагалі, що ще коли-небудь так закохаюсь… Ігор обійняв матір, і Ольга помітила, як у нього розслабилися плечі. Можливо, все не так уже й погано. Може, Валерій справді кохає свекруху, а вони дарма насторожилися. – Вітаємо, мамо, ти заслужила щастя. – А я вже й квартиру на нього переписала! Тепер у нас справжня сім’я! – вибухнула Ніна Петрівна, і час ніби зупинився. Ольга перестала дихати. Ігор смикнувся, наче врізався у невидиму стіну. – Що… що ти сказала? – Квартиру. – Свекруха махнула рукою, не помічаючи їхніх облич. – Щоб він знав, що я йому довіряю. Це ж кохання, діти, справжнє! А кохання – це довіра. Повисла така тиша, що чути було, як цокає годинник у вітальні. – Ніно Петрівно… – Ольга заговорила першою, дуже повільно й обережно. – Ви переписали квартиру на людину, яку знаєте три місяці? До весілля? – І що? – Свекруха високо підняла підборіддя. – Я йому вірю, він хороший і порядний. Він не такий, як ви думаєте. А ви… ви просто думали про нього погано, я це відчувала. – Ми нічого не думаємо. – Ольга зробила крок вперед. – Але це… Можна було хоч до реєстрації почекати. Навіщо так поспішати? – Ви не розумієте. Це… Це доказ моєї любові. – Ніна Петрівна схрестила руки. – Що ви знаєте про справжні почуття, про довіру? Ігор нарешті розтис зуби: – Мамо… – Ні! – Вона тупнула ногою, й Ольга раптом побачила не дорослу жінку, а вперту підлітку. – Я не хочу нічого слухати! Ви просто заздрите моєму щастю! І хочете все зіпсувати! Свекруха розвернулася й вихопилася з квартири, ледь не збивши плечем косяк. За секунду грюкнула дверима, і у серванті затремтіли склянки… …Весілля пройшло скромно – районний РАЦС, плаття із секонд-хенду, букетик із трьох троянд. Але Ніна Петрівна світилася, ніби виходила заміж у Софії Київській. Валерій – кремезний чоловік з залисинами і хитрою посмішкою – поводився бездоганно. Цілував нареченій руки, підсував стілець, доливав шампанського. Ідеальний жених. Ольга спостерігала за ним крізь бокал – щось не так. Очі. Коли Валерій дивився на Ніну Петрівну, зіниці залишались холодними, обчисливими. Професійна ніжність. Відрепетирована турбота. Вона промовчала. Який сенс говорити, коли все одно не почують? …Перші місяці Ніна Петрівна телефонувала щотижня – задихаючись від захвату, перераховуючи заклади й театри, куди її водив чудовий чоловік. – Він такий уважний! Вчора приніс троянди – просто так, без приводу! Ігор слухав, кивав, а потім довго сидів мовчки, втупившись у стіну. Ольга не лізла з розмовами. Чекала. Рік пролетів непомітно. А потім – дзвінок у двері… Ольга відчинила і побачила на порозі жінку, яку ледве впізнала. Свекруха постаріла років на десять: зморшки врізались глибше, очі поглибшали, плечі згорбились. У руці – пошарпана валіза. Та сама, з якою їздила до Львова. – Він мене вигнав. – Ніна Петрівна схлипнула. – На розлучення подав і вигнав. Квартира… тепер його. По документах. Ольга мовчки поступилася, впускаючи її до квартири. Чайник скипів швидко. Свекруха сиділа у кріслі, обіймаючи чашку обома руками, і плакала – тихо, безнадійно. – Я так його любила. Я все для нього зробила. А він… він просто… Ольга не перебивала. Гладила свекруху по спині й чекала, поки сльози висохнуть. Ігор прийшов з роботи за годину. Зупинився у дверях, побачив матір – і його обличчя окам’яніло. – Синку. – Ніна Петрівна підвелася, простягнула до нього руки. – Дитино, мені ніде жити… Ти ж не залишиш мене? Виділи мені кімнату, я мало місця займу. Діти мають дбати про батьків, це ж… – Стоп. – Ігор підняв долоню. – Стоп, мамо. – У мене грошей нема. Зовсім. Я все на нього витратила, до копійки. Пенсія мала, ти ж знаєш… – Я попереджав. – Що? – Я попереджав тебе. – Ігор сів на диван важко, ніби на плечі звалився мішок з камінням. – Говорив: не поспішай. Говорив: пізнай людину. Говорив: не переписуй квартиру. Пам’ятаєш, що ти мені відповіла? Ніна Петрівна опустила очі. – Що ми не розуміємо справжнього кохання. Що заздримо твоєму щастю. Я все пам’ятаю, мамо! – Ігорю… – Ольга спробувала втрутитися, але чоловік похитав головою. – Ні. Нехай почує. – Він повернувся до матері. – Ти доросла жінка. Ти зробила вибір. Ти проігнорувала всіх, хто намагався тебе зупинити. А тепер хочеш, щоби ми розгрібали наслідки? – Але я твоя мати! – Саме тому я і злий! – Ігор підскочив, голос його зірвався на крик. – Я втомився, мамо! Втомився дивитись, як ти псуєш собі життя, а потім біжиш до мене з простягнутою рукою! Ніна Петрівна зменшилася, стала маленькою й жалібною. – Він мене обдурив, синку. Я справді любила, вірила… – Вірила. – Ігор провів рукою по волоссю. – Вірила так, що віддала квартиру чужому чоловікові. Геніально, мамо. Просто геніально. А нічого, що цю квартиру купив тато! – Пробач мене. – Сльози знову потекли по щоках. – Пробач. Я була сліпа, знаю. Але, прошу… дай мені ще шанс. Я більше ніколи… – Дорослі люди несуть відповідальність за свої вчинки. – Ігор говорив тепер тихо, втомлено. – Хотіла самостійності? Ось вона. Шукай житло сама. Працюй десь. Влаштовуйся, як знаєш. Ніна Петрівна пішла у сльозах, гучно схлипуючи на сходах. Ольга провела ніч поруч із чоловіком – мовчки, просто тримаючи його за руку. Ігор не плакав. Лежав, дивлячись у стелю, і зрідка тяжко зітхав. – Я правильно зробив? – спитав під ранок, коли світало за вікном. – Так. – Ольга погладила його по щоці. – Жорстко. Боляче. Але правильно. Вранці Ігор подзвонив матері й зняв для неї кімнату в комуналці на околиці. Заплатив наперед за пів року. Це була остання допомога, яку він погодився надати. – Далі сама, мамо. Сама. Так, якщо подаватимеш у суд – допоможемо, що треба оплатимо. Але жити з нами – ні… Ольга слухала цю розмову й думала про справедливість. Про те, що інколи найжорстокіший урок – єдиний, який працює. Свекруха отримала саме те, що заслужила своєю сліпотою. І від цієї думки було водночас гірко й спокійно. А ще її не полишала впевненість: це ще не кінець і все ще налагодиться. Хтозна як, але налагодиться…