Ви просто заздрите! — Мамо, ти серйозно? Ресторан «Прага»? Це ж мінімум п’ять тисяч гривень за вечерю! З людини! Ігор кинув ключі на полицю так, що вони дзвінко відлетіли до стіни. Ольга озирнулася від плити, помішуючи соус, і одразу помітила зблідлі суглоби пальців чоловіка, який судомно стискав телефон. Він ще кілька хвилин уважно слухав маму, потім, вилаявшись, різко скинув дзвінок. — Що сталося? Замість відповіді Ігор важко впав за кухонний стіл і втупився в тарілку з картоплею. Ольга вимкнула конфорку, витерла руки об рушник і сіла навпроти. — Ігорку… — Мама зовсім з’їхала з глузду. Просто, на старість літ — розгубила розум. — Він підняв очі, й Ольга побачила в них таку суміш злості та безпорадності, аж серце стиснулося. — Пам’ятаєш, я тобі розповідав про того… Валерія? З танців? Ольга кивнула. Свекруха згадувала про нового знайомого місяць тому — між іншим, сором’язливо посміхаючись і перебираючи край скатертини. Тоді це виглядало навіть мило: вдова, п’ятдесяти восьми років, якій судилося п’ять років самотності, а тут — танцювальний гурток у Будинку культури, галантний кавалер, який уміє красиво кружляти у вальсі. — Так ось. — Ігор відсунув тарілку. — Вона його в «Прагу» водила. Три рази за два тижні. Купила йому костюм за сорок тисяч. Минулого вікенду вони їздили до Львова, вгадай, хто платив за готель та екскурсії? — Ніна Семенівна. — Бінго. — Він провів долонею по обличчю. — Мама збирала ці гроші роками: на ремонт, на «чорний день». А тепер спускає все на чоловіка, якого знає півтора місяця. Ну просто… триндець. Ольга помовчала, підбираючи слова. Свекруху знала добре — романтична, відкрита, наївно довірлива. З тих жінок, які й після полувіку вірять у велике кохання. — Послухай, Ігор… — поклала свою руку поверх його. — Ніна Семенівна — доросла людина. Це її гроші, її вибір. Не втручайся, все одно зараз вона нікого не почує. — Олю, вона робить одну помилку за іншою! — Так, і це її право помилятися. І взагалі — мені здається, ти надто переймаєшся. Ігор смикнув плечем, але не відсунувся. — Я просто не можу дивитися, як вона… — Знаю, любий. Але ти не можеш прожити її життя за неї. — Ольга погладила його по зап’ястю. — Вона сама повинна відповідати за свої рішення. Навіть, якщо нам це не подобається. Врешті-решт, вона цілком при своєму розумі. Ігор тяжко кивнув. …Два місяці пролетіли швидко. Розмови про Валерія стихли — свекруха телефонувала рідше, говорила туманно, ніби щось приховує. Ольга вирішила — роман згас сам собою, і перестала турбуватися. Тож коли ввечері в неділю пролунав дзвінок у двері, а на порозі з’явилася Ніна Семенівна, Ольга не одразу усе зрозуміла. — Дітки! Дітки мої рідні! — свекруха влетіла в квартиру, залишаючи по собі шлейф солодких парфумів. — Він зробив мені пропозицію! Гляньте! Дивіться! На пальці блищала каблучка з маленьким камінчиком. Дешева, та Ніна Семенівна дивилася на неї так, ніби там сяє діамант. — Ми одружуємось! Наступного місяця! Він такий, ну такий… — Вона притисла долоні до щік і розсміялася — дзвінко, по-дівочому. — Я й не вірила, що в моєму віці… Що коли-небудь ще таке відчую… Ігор обняв маму, і Ольга помітила, як розслабились його плечі. Може, все не так вже й погано. Може, цей Валерій справді любить свекруху, а вони дарма хвилювались. — Вітаємо, мамо… — Ігор відійшов і посміхнувся. — Ти насправді заслуговуєш на щастя. — А я вже й квартиру на нього переписала! Тепер ми справжня родина! — вигукнула Ніна Семенівна, і час ніби зупинився. Ольга перестала дихати. Ігор сіпнувся, ніби наштовхнувся на скляну стіну. — Що… що ти сказала? — Квартиру. — Свекруха махнула рукою, не помічаючи їхніх облич. — Щоб він бачив — я йому довіряю. Це ж справжнє кохання, діти! А кохання будується на довірі. Повисла така тиша, що було чути, як цокає годинник у вітальні. — Ніно Семенівно. — Ольга заговорила першою, дуже повільно і обережно. — Ви переписали квартиру на людину, яку знаєте три місяці? До весілля? — І що з того? — Свекруха гордо підняла підборіддя. — Я йому довіряю, він хороший і порядний. Ви просто не розумієте! Ви про нього погано думаєте, я знаю! — Ми нічого не думаємо, — Ольга зробила крок вперед. — Але ж… Можна було почекати хоча б до реєстрації шлюбу. Навіщо так квапитись? — Ви не розумієте! Це… це доказ моєї любові! — Ніна Семенівна схрестила руки. — Що ви взагалі можете знати про справжні почуття?! Про довіру?! Ігор нарешті розціпив зуби: — Мамо… — Ні! — Вона тупнула ногою, і Ольга раптом побачила на місці зрілої жінки вперту підлітку. — Я нічого не хочу чути! Ви просто заздрите моєму щастю! Хочете усе зіпсувати! Свекруха розвернулася і вибігла з квартири, зачепивши плечем одвірок. За секунду грюкнули двері, і шибки у серванті засумно задрижали… …Весілля було скромне — районний РАЦС, сукня з секонд-хенду, букет із трьох троянд. Але Ніна Семенівна сяяла так, ніби виходила заміж у Софії Київській. Валерій — кремезний чоловік із залисинами та масною усмішкою — був бездоганним: цілував руки нареченій, підсував стілець, наливав шампанське. Ідеальний наречений. Ольга спостерігала за ним із-за келиха. Було щось не так. Очі. Коли Валерій дивився на Ніну Семенівну, зіниці залишалися холодними, розважливими. Професійна ніжність. Відпрацьована турбота. Вона мовчала. Який сенс щось казати, якщо все одно ніхто не прислухається? …Перші місяці Ніна Семенівна дзвонила щотижня — захлинаючись захватом, перелічуючи ресторани та театри, куди водив її чудовий чоловік: — Він такий уважний! Учора приніс троянди — просто так, без нагоди! Ігор слухав, кивав, потім клав слухавку і довго сидів мовчки, втупившись у порожнечу. Ольга не лізла з розмовами. Чекала. Рік промайнув непомітно. А потім — дзвінок у двері… Ольга відчинила і побачила на порозі жінку, яку ледь впізнала. Свекруха постаріла на десять років: зморшки стали глибші, очі запали, плечі зігнулись. У руці — потерта валіза, та сама, з якою вона їздила до Львова. — Він мене вигнав. — Ніна Семенівна всхлипнула. — Подав на розлучення і вигнав. Квартира… тепер його. За документами. Ольга мовчки відступила, впускаючи її до хати. Чайник закипів швидко. Свекруха сиділа в кріслі, обхопивши горнятко двома руками, і тихо безнадійно плакала. — Я так його любила. Я для нього все робила. А він… він просто… Ольга не перебивала. Гладила свекруху по спині і чекала, поки сльози висохнуть. Ігор повернувся з роботи за годину. Зупинився в дверях, побачив маму — і обличчя його скам’яніло. — Сину. — Ніна Семенівна підвелася, простягнула до нього руки. — Синочку, мені нема де жити… Ти ж мене не залишиш? Виділи хоч кімнатку, я місця багато не займу. Діти повинні дбати про батьків, це ж… — Стій. — Ігор підняв долоню. — Стій, мамо. — В мене грошей немає. Зовсім. Усе на нього потратила, до копійки. Пенсія маленька, ти ж знаєш… — Я попереджав. — Що? — Я попереджав тебе. — Ігор сів на диван, важко, немов на плечі навалили мішок із камінням. — Казав: не поспішай. Казав: дізнайся краще про людину. Казав: не переписуй квартиру. Ти пам’ятаєш, що мені відповідала? Ніна Семенівна опустила очі. — Що ми не розуміємо справжнього кохання. Що заздримо твоєму щастю. Я все прекрасно пам’ятаю, мамо! — Ігоре… — спробувала втрутитися Ольга, але чоловік похитав головою. — Ні. Нехай почує. — Він повернувся до матері. — Ти доросла людина. Ти зробила свій вибір. Ти проігнорувала всіх, хто хотів тебе зупинити. А тепер хочеш, щоб ми розгрібали наслідки? — Але я ж твоя мама! — Саме тому і злий! — Ігор скочив і його голос зірвався на крик. — Я втомився, мамо! Втомився дивитися, як ти витрачаєш життя в унітаз, а потім прибігаєш до мене по допомогу! Ніна Семенівна згорбилася, стала маленькою і жалісною. — Він мене обдурив, сину. Я справді любила, вірила… — Вірила. — Ігор провів рукою по волоссю. — Вірила настільки, що віддала квартиру чужому чоловіку. Геніяльно, мамо. Просто геніяльно. А нічого, що цю квартиру купив тато?! — Пробач мене. — Сльози знову потекли по щоках свекрухи. — Пробач. Я була сліпа, я знаю. Але, будь ласка… дай мені ще один шанс. Я більше ніколи… — Дорослі люди відповідають за свої вчинки. — Ігор говорив тепер тихо, стомлено. — Хотіла самостійності? Ось тобі вона. Шукай житло сама. Роботу шукай. Якось влаштовуйся. Ніна Семенівна пішла зі сльозами, голосно схлипуючи на сходовому майданчику. Ольга провела всю ніч поруч із чоловіком — мовчки, просто тримаючи його за руку. Ігор не плакав. Лежав, вдивляючись у стелю, інколи тяжко зітхав. — Я правильно вчинив? — спитав під ранок, коли за вікном сіріло. — Так. — Ольга погладила його по щоці. — Жорстко. Болісно. Але правильно. Вранці Ігор подзвонив мамі й зняв для неї кімнату в комуналці на околиці. Оплатив на півроку вперед. Це була остання допомога, яку він погодився надати. — Далі сама, мамо. Сама. Так, будемо допомагати, якщо подаси до суду, щось треба буде оплатити. Але жити в нас — ні… Ольга слухала цю розмову й думала про справедливість. Про те, що іноді найжорсткіший урок — єдиний, який працює. Свекруха отримала саме те, на що заслужила своєю сліпотою. І від цієї думки було водночас гірко і спокійно. Але дивне відчуття не полишало душу — наче це ще не кінець. І все обов’язково налагодиться. Не відомо як, але налагодиться…

Мамо, ти серйозно зараз? Львівська брама? Це ж мінімум шість тисяч гривень за вечерю! На людину!

Ігор з роздратуванням жбурнув ключі на полицю, і вони брязнули об стіну. Оксана обернулась від плити, де помішувала соус, і відразу помітила побілілі пальці чоловіка, який з силою стискав телефон.

Він ще кілька хвилин слухав маму, а потім важко видихнув і різко скинув дзвінок.

Що сталося?

Замість відповіді Ігор важко впав на кухонний стілець і втупився у тарілку з картоплею. Оксана вимкнула плиту, витерла руки об рушник і сіла навпроти.

Ігорку
Мама остаточно з глузду зїхала. Повір, геть по-нашому. Він підвів очі, і Оксана одразу побачила в них злість, змішану з відчаєм. Памятаєш я розповідав про того Віктора з танців?

Оксана кивнула. Свекруха згадувала його місяць тому ніяково усміхалась і поправляла кутики скатертини. Тоді це здавалося милим: вдова, пятдесят вісім років, пять років сама, а тут клуб у Палаці культури, кавалер, який красиво веде у вальсі.

А тепер слухай. Ігор відсунув тарілку. Вона вже три рази водила його в Львівську браму. За останні два тижні! Костюм купила йому за сорок тисяч гривень. Минулої неділі їздили до Чернівців на екскурсію, хочеш здогадатися, хто платив за готель і тур?
Ганна Петрівна?
Бінго! провів долонею по обличчю. Вона ті гроші роками відкладала на ремонт, на чорний день. А тепер все тринькає на чоловіка, якого знає півтора місяці Просто цирк.

Оксана помовчала, підбираючи слова. Свекруху знала добре: романтична, щира, довірлива до простоти. З тих жінок, які навіть у пятдесят пять мріють про справжнє кохання.

Послухай, Ігоре вона накрила його руку своєю. Ганна Петрівна доросла людина. Це її гроші, її вибір. Не втручайся, вона зараз нікого не чує.
Оксан, вона одну помилку за іншою робить!
Може й так. Але це її право. І взагалі, ти трохи перебільшуєш.

Ігор скривився, але руки не віддер.

Я просто не витримую бачити, як вона
Зрозуміла, милий. Але її життя прожити не зможеш. Оксана легенько погладила його по запястю. Відповідальність теж її. Хоч як би нам це не подобалось. Вона цілком розсудлива людина.

Ігор понуро кивнув.

Минуло два місяці швидко. Розмови про Віктора зійшли нанівець мама дзвонила рідше, говорила невпевнено, якось із секретами. Оксана подумала, що роман на тихому згасанні, і не хвилювалась.

Тому коли у неділю ввечері задзвонив дзвінок у двері, і на порозі стояла Ганна Петрівна, Оксана не відразу второпала, що коїться.

Діти, мої рідні! свекруха влетіла до квартири, залишаючи по собі слід солодких парфумів. Він освідчився! Дивіться, дивіться!

На пальці блищала каблучка з малесеньким камінцем. Дешева, але Ганна Петрівна дивилась на неї так, ніби то діамант на три карата!

Одружуємось наступного місяця! Він такий такий притисла руки до щік і пролунала дзвінко сміхом. Ніколи б не повірила, що у моєму віці що так відчую знову

Ігор пригорнув маму, і Оксана помітила, що плечі у нього розслабились. Може, все не так погано. Може, той Віктор і справді кохає її?.. Може, вони з Ігорем марно себе накручували.

Вітаємо, мамо, Ігор лагідно усміхнувся. Ти заслуговуєш на щастя.
Я вже переписала на нього квартиру! Тепер ми справжня родина! видала раптом Ганна Петрівна, і час ніби став.

Оксана затамувала подих. Ігор мало не підскочив.

Що що ти сказала?
Квартиру переписала. Махнула рукою, не помічаючи їхніх облич. Ну щоб знав, що я довіряю йому. Це ж любов, діти, справжнє кохання! А любов це довіра.

Повисла така тиша, що ледь не чути тікання годинника.

Ганно Петрівно, Оксана заговорила першою, дуже тихо. Ви переписали квартиру на чоловіка, якого знаєте три місяці? До весілля?
І що? свекруха гордо підняла підборіддя. Я йому вірю, він добрий і порядний. Ви просто не розумієте. Я знаю, що ви думаєте про нього зле.
Ми нічого не думаємо, Оксана підійшла ближче. Але почекати б хоч до розпису. Навіщо поспішати?
Ви не розумієте. Це Це доказ моєї любові! склала руки на грудях. Що ви знаєте про справжні почуття? Про справжню довіру?

Ігор нарешті зміг говорити:

Мамо
Ні! Тупнула ногою, і Оксана раптом побачила вперту підлітку, а не дорослу жінку. Не хочу нічого чути! Ви мені просто заздрите! Хочете все зіпсувати!

Свекруха розвернулась і вилетіла з квартири, зачепивши плечем косяк. Двері грюкнули, склянки у серванті тремтіли

Весілля було дуже скромним: обряд у районному РАГСі, сукня з секонд-хенду, букетик із трьох троянд. Але Ганна Петрівна світилась так, ніби заміж виходила у Софійському соборі! Віктор кремезний чоловік із залисинами та масною усмішкою поводився бездоганно: цілував їй руки, підсував стілець, наливав шампанське просто ідеал.

Оксана мовчки спостерігала за ним з-за бокалу. Щось не те. Очі. Коли Віктор дивився на Ганну Петрівну в них було холодно й розраховано. Професійна манірність, відрепетироване піклування.

Вона змовчала. Який сенс щось казати, якщо тебе все одно не чують?

Перші місяці Ганна Петрівна телефонувала ледь не щотижня розповідала, куди водить її найкращий чоловік: театри, ресторани, екскурсії.

Він такий уважний! Вчора приніс троянди. Просто так!

Ігор слухав, кивав, а потім довго сидів у тиші і мовчав.

Оксана не втручалася. Вичікувала.

Рік пролетів непомітно.

І тут знову дзвінок у двері.

Оксана відчинила, а на порозі стояла вже зовсім інша жінка. Свекруха додала собі років десять: глибокі зморшки, запалі очі, зсутулені плечі. В одній руці потерта валіза (та сама, з якою ще недавно їздила у Чернівці).

Він мене вигнав, хрипко сказала Ганна Петрівна. Розлучення подав і вигнав. Квартира за документами тепер його.

Оксана мовчки поступилась, впускаючи її у квартиру.

Чайник закіпів швидко. Свекруха тихо сиділа у кріслі з чашкою чаю, тримала її обома руками і плакала. Безпорадно, тихо.

Я так його любила. Все для нього робила. А він просто

Оксана нічого не питала, гладила її по спині і чекала, доки затихнуть сльози.

Ігор повернувся з роботи за годину. Зупинився у дверях, побачив маму і застиг.

Сину Ганна Петрівна підвелась назустріч, простягла руки. Синочку, мені жити ніде Даси мені кімнату? Я багато місця не займу Діти повинні дбати про батьків, це ж
Стоп. Ігор підняв долоню. Мамо, стоп.
У мене немає грошей. Все до копійки пішло на нього. Пенсія ж маленька, ти сам знаєш
Я попереджав.
Що?
Я ж попереджав тебе. Ігор сів на диван, важко, немов мішок із цеглою на плечах. Казав: не поспішай. Казав: дізнайся людину. Казав: не переписуй квартиру. Памятаєш, що мені тоді відповіла?

Ганна Петрівна опустила очі.

Що ми не знаємо, що таке справжня любов. Що заздримо твоєму щастю. Я все чудово памятаю, мамо!
Ігоре спробувала вставити слово Оксана, але чоловік похитав головою.
Нехай почує. Він дивився лише на маму. Ти доросла. Ти зробила свій вибір. Всіх, хто намагався зупинити проігнорила. А тепер хочеш, щоб ми все за тебе вирішували?
Але я ж твоя мама!
Оце і болить найбільше! Ігор підскочив, голос зірвався. Я втомився, мамо! Втомився дивитись, як ти все губиш, а потім прибігаєш до мене з простягнутою рукою!

Ганна Петрівна стислась, стала маленька й беззахисна.

Він мене обманув, синочку. Я правда вірила і любила
Вірила. Ігор потер чоло. Вірила настільки, що віддала квартиру чужій людині. Просто фантастика. І що, нічого, що цю квартиру купував тато?
Пробач мене, знову сльози скотились по щоках. Я була сліпа, знаю Але, прошу дай мені ще один шанс. Я більше
Дорослі відповідають за свої вчинки, Ігор вимовив дуже тихо, втомлено. Хотіла самостійності? Будь ласка. Шукай собі житло, роботу, влаштовуйся як знаєш.

Ганна Петрівна вийшла з квартири у сльозах, голосно плачучи у підїзді.

Оксана всю ніч просто сиділа поряд із чоловіком, тримала за руку. Ігор не плакав. Лежав, дивився у стелю і важко зітхав.

Я правильно вчинив? спитав надранок, коли за вікном починало світати.
Так, Оксана ніжно погладила його по щоці. Жорстко, боляче, але правильно.

Зранку Ігор зателефонував мамі, зняв їй кімнату в гуртожитку на околиці міста. Заплатив за пів року наперед. Це була його остання допомога.

Далі самостійно, мамо. Так, якщо судитися допоможемо з оплатами. Але жити у нас ні

Оксана слухала цю розмову і думала про справедливість. Про те, що іноді навіть найсуворіший урок єдиний дієвий. Свекруха таки отримала те, що заслужила своєю сліпою довірою.

І від цієї думки на душі було і гірко, і спокійно. І ще залишалося відчуття, що це ще не кінець, і в них всіх ще все буде гаразд. Як саме невідомо. Але налагодитьсяВесна прийшла непомітно. Увечері Ігор і Оксана поверталися додому після прогулянки парком. На лавці біля підїзду сиділа Ганна Петрівна із сумкою продуктів і книжкою. Побачивши їх, обережно всміхнулася, ніби просила дозвіл на цю посмішку.

Привіт, діти.

Вона вже два місяці жила сама. Знайшла підробіток у бібліотеці, почала часто відвідувати літературний клуб, записалася на йогу для пенсіонерів. Коли дзвонила, розповідала про улюблені романи, про нові знайомства, однак ні разу не згадала Віктора чи квартиру. Її голос більше не лунав приглушено у ньому знову звучала впертість та навіть крихта оптимізму.

Смачного! Оксана простягнула їй домашній пиріжок. Це з яблуками, вашим улюбленим.
Дякую, доню.

Ганна Петрівна вдячно взяла пиріжок, а потім зовсім нечекано ніяково притиснула його до грудей.

Я хотіла подякувати. Вам обом. Не за гроші, не за житло за те, що не втримували силоміць і не жаліли. Я багато над цим думала.

Ігор сів поруч, важко, але цього разу поглянув мамі у вічі.

Я хвилювався за тебе, сказав просто. Але ти впоралась. Сама.

Шрами залишаються, вона посміхнулася. Але у шрамів є своя мудрість. Колись, може, і я навчусь робити помилки без катастроф.

Всі троє мовчали, дивлячись, як над дахами міста ледь-ледь спалахували перші зорі. А на серці було вперше за довгий час легко.

Ганна Петрівна підвелася, обережно стисла синову долоню.

Я піду. Має бути новий роман не можу пропустити.

І пішла. Сіра куртка, кроки впевненіше, тінь довша, а спина вже не така зсутулена.

Ігор притулив Оксану до себе, вдихаючи спокій і тиху радість.

Знаєш, прошепотів, іноді шанси на друге щастя приходять не з чоловіками чи квартирами. А разом із вірою, що все ще попереду.

Вони ще довго стояли в передвечірній тиші, поки місто не сховалось у ніжному світлі ліхтарів і трохи вірили, що цього разу, нарешті, у них дійсно все буде гаразд.