Разом із моїм хлопцем ми зняли кімнату у бабусі Ганни в старій багатоповерхівці на Подолі в Києві. Вже вісім місяців минає, як ми тут живемо.
Ділимо на двох з нею холодильник, але її полиця завжди порожня. Лиш один старий казан з вівсянкою на воді стоїть там погиблим світом. Мило лише для прання, олія найдешевша, різко пахне пересмаженим. Черевики у передпокої обдерті й латані-перелатані. Квартира шепоче про злидні.
Бабуся Ганна не втручається у наші справи. Від ранку до ночі кудись поспішає. Збирає склотару по дворах, обклеює підїзди оголешеннями. Щонеділі у неї бенкет повертається з базару із торбами гнилих фруктів.
Мені її було страшенно жаль, аж іноді сльози давили горло. А якось прийшла до неї гостя, і я не могла стримати плач від відчуття несправедливості.
Маєш гроші наготові? запитала сувора жінка під 45, відчиняючи двері своїм ключем.
Маю, доню. На, візьми, тремтячим голосом сказала Ганна.
Мало. Завтра приведу Софійку.
А чиї це речі? Гості в тебе? на підвищених тонах.
Здаю кімнату, мушу якось прожити, віддаю тобі всі свої пенсійні, почала виправдовуватись бабуся.
Добре, піду гляну на орендарів. Кажуть, шахраї тут осіли, жінка різко відчинила двері нашої кімнати.
А от і вони. Ну хто тут у нас?
Її раптове вторгнення на нашу оплачувану територію було таким абсурдно-нав’язливим як у сні, де не можеш повірити, що це відбувається насправді:
Жінко, зачиніть двері з того боку!
А ти хто така, щоб мені щось радити? Це мій дім! І платити будете мені. Ось мій номер телефону, а тут рахунок. Не знімаючи черевиків, вона увійшла в кімнату й кинула на стіл дві записки. Жодних затримок. Виїдете, як тільки захочу! Коли ви востаннє платили?
Доню, не чіпай їх. Борг за електрику я віддала звідси, бо погрожували відімкнути. Як я без світла буду? майже плакала наша господиня.
Більше не бери в них коштів, хай платять мені. Все, мені досить. Завтра зявлюсь із Софійкою, кинула на прощання і вийшла.
Бабуся Ганна осіла на старенький стілець у коридорі й заплакала. Я підійшла, обійняла її, намагаючись втішити:
Ну годі, лиш не плачте, все владнається.
Дай водички з мятою, дитино…
Чаю в неї я ніколи не бачила. Завжди заварювала сушений лист малини й порічок дрібними пучечками вони звисали у неї на кухні.
Випивши гарячого, бабуся почала розповідати мені:
Виховувала доньку сама: чоловік зник, пішов по хліб і не повернувся. Вклала душу й серце у Тетяну. А зросла вона зарозумілою, весь час вишукувала нові пригоди та зустрічі. Одружилася лише у тридцять пять, народила мені Соню. Але зять дуже скупий та зажерливий. Я почала їм допомагати, а тепер допомога стала тягарем: забирає пенсію, а як не дам внучку не бачу. Думала здам кімнату, хоч щось лишатиму собі, а вона й це хоче відібрати. Кого ж я виховала?
Сльози текли по старих щоках, про напій бабуся забула. Хотілося обійняти її ще міцніше.
А тепер ще й хоче мене переселити, квартиру продати. На Троєщині знайшла мені малесеньку. Часом погрожує, що покине на вулиці. Якщо відмовляюсь шантажує онукою. А я згодна й квартиру втратити, аби лише Софійку бачити…
Коли мій хлопець Андрій повернувся з Києво-Могилянської академії (він навчається на четвертому курсі юрфаку), я спитала, чи зможемо якось допомогти бабусі.
Ми обійшли найближчих сусідів вони чули, як донька вимагає в матері гроші. Поспілкувалися, зібрали свідків для суду. Написали заяву про встановлення зустрічей бабусі з онукою щоб тепер уже закон захищав Ганну.
Порадили взяти ще довідки від психіатра хто знає, чим дочка може погрожувати…
Ми виграли справу. Тепер бабусі дозволяють бачити онуку щодва тижні по три години офіційно. Пенсію більше ніхто не відбирає, тепер нема чим шантажувати. Господиня почала їсти справжнє мясо, а на її столі з’являються звичайні свіжі яблука, груші, сливи. Ми допомагаємо з косметичним ремонтом: десь підмалювати, десь переклеїти старі шпалери з радянських часів.
На знак вдячності бабуся Ганна навідріз відмовляється брати з нас гроші за житло. Та ми все одно залишаємо їй гривні під подушкою трохи хитрощів нас не зупинить.
Як можна так зі своєю матірю? Забрати й так маленьку пенсію, не думаючи, що буде їсти, чим зігріється та, хто тебе народила і виховала? Таке його цілковита невдячність.
Любіть своїх рідних ви існуєте лише завдяки їм…
Ви вже приготували гроші? – запитала жінка віком близько 45 років, яка відчинила двері своїм ключем.