— Та ви ж вічно всім невдоволені! — не витримав я і випалив те́щі. А вже наступного дня вона відплатила мені найпідлішою змо́гою.
Мене звати Оле́сь. Зараз живу́ у Львові, одру́жений вдруге, маю чудову родину та маленького сина. Але шрам від мину́лого шлюбу досі болить — адже там лишилася моя донька. Лишилася… і не за моєю волею.
Свою першу дружи́ну, Соломі́ю, я зустрів на другому курсі університету́. Ми швидко збли́зилися, зустріча́лися кілька місяців. А потім я почав відчувати, що почуття́ вгаса́ють, саме тоді вона сказала, що вагітна. Ми були надто молоді, і я відразу зрозумів — щось пішло не так. Але я не втік від відповідальності: одружи́вся. Батьки Соломії подарува́ли нам на весілля однокімна́тну квати́ру в Івано-Франківську, а мої — оплатили подорож до Оде́си.
Через кілька місяців у нас народилася донечка — Мар’я́на. Я полюбив її з першого погляду. Але, че́сно ка́жучи, гармонії в сім’ї не було́. Найбільша пробле́ма — це моя те́ща, Гали́на Іва́нівна. Вона жила в сусідньому під’їзді і буква́льно не вила́зила з нашої хати. По́стійно щось критикувала: як я трима́ю дити́ну, як розмовля́ю з дружи́ною, скі́льки заробля́ю. Я мовчав. Довго. Терпі́в заради дружи́ни та дити́ни.
Одного разу я прийшов із роботи стомленим, а вдома — чергова́ сце́на. Галина Іванівна зно́ву щось причепи́лася. І ось тоді я не витримав:
— Та коли це вже закінчиться?! Чому́ ви вічно всі́м незадово́лені? Чому́ ви ані́ разу в житті не посміхну́лися, не сказали доброго слова?!
Вона промовчала. Просто розвернулася та пішла́. Я подумав — ну, наре́шті. Може, заду́мається. Та я й гадки не мав, що наза́втра мене чека́тиме справжній жах.
Наступного дня я прийшов додому — і не зміг відчинити дверей. Ключ не підхо́див. Поряд стояли два моїх чемода́ни. Я не відразу збагнув, що відбува́ється. Стука́в, дзвони́в, кричав. Крізь двері відповіла те́ща:
— Забира́й свої речі та йди, куди́ хочеш. Дружи́ни й донечки ти більше не побачиш!
Я думав — жарт. Але це був не жарт. Соломія навіть не вийшла. За ти́ждень вона подала на розлу́чення. Без розмов. Без жодного шансу поясни́тися. Я залиши́вся ні з чим — без родини, без відповідей, без своєї донечки.
Минули́ роки. Я одружився знову. Моя друга дружи́на, О́ля, подарувала мені сина. Я щасли́вий, люблю́ їх, ціную́ кожну хвилину з ними. Але серце боля́ть — за Мар’я́ною. Щомісяця я сумлінно сплачую аліме́нти. Соломія бере́ їх, але не дозволя́є мені навіть побачити доньку. Ані фото, ані дзвінка, ані зу́стрічі.
Чому? Я не знаю. Я не зра́джував. Не бив. Я просто́ не витримав і сказав її матері правду в очі́.
І за це мене ви́креслили з життя власної дитини…
