“Вибач, Соломіє, але тепер вона житиме у вас…”
Соломія та Богдан зранку возились у дворі. Жовте листя сипалося з дерев, немов золотий дощ, а тиша була такою глибокою, що навіть думки завмирали. Та раптом тишу розірвав дзвінок. Богдан глянув на екран, скривився:
— Мама… Зараз дізнаємось, що там у неї.
Увімкнувши гучний зв’язок, він почув голос Галини Михайлівни — різкий, немов ніж:
— Богдане, збирайся! Їдемо забирати Олену з дітьми. Все, кінець! Чоловік вигнав її з дому.
Соломія, що стояла з мітлою в руках, зблідла. Олена — сестра Богдана. З дітьми. Без домівки?
Будинок, у якому жили Соломія з чоловіком, був її мрією. Просторий, із затишною верандою, садом, новими меблями — вони будували його разом, вкладаючи не лише гроші, а й серце. Богдан спершу вважав це божевіллям: продати квартиру, переїхати за місто, почати з нуля. Але Соломія вміла переконати. І ось — дім став таким, яким вона його уявляла.
Спочатку все було чудово. Навіть свекруха, яка спершу скреготала зубами, на новосіллі вигукнула: “Соломійко, ти чарівниця! Будинок — як з казки!”
А потім почалося.
Кожної п’ятниці до них, мов за графіком, приїжджала Галина Михайлівна, а з нею — Олена, її чоловік Тарас і троє дітей. Вони не просто гостювали — вони оселялися. Готувати — на Соломії, прибирати — теж. Жодної допомоги, жодної подяки. Коли вона спробувала поговорити з Богданом, той лише махнув рукою: “Та ну, вони ж рідні. Ми ж допомагаємо”.
Одного разу вона наважилася попросити Олену помити посуд. У відповідь почула: “Ти що, я тільки з салону! Зіпсую манікюр”. Соломія стиснула зуби й мовчки взялася за мийку сама.
Коли Олена з’явилася без чоловіка, Соломія полегшено зітхнула. Мінус один. Та радість швидко змінилася тривогою — Олена блукала будинком, мов тінь, ридала вночі, сварила дітей. Потім свекруха все пояснила: Тарас подав на розлучення. Більше того — вигнав їх із квартири, заявивши, що вона його, і ділити нічого.
— Але ж я не можу взяти її до себе! — виправдовувалася Галина Михайлівна. — У мене особисте життя. Я виходжу заміж. Нехай поживуть у вас.
Соломія завмерла. У них? З дітьми? І наскільки?
Богдан опустив очі:
— Ну як ми її покинемо? Вона ж рідна. Треба допомогти.
Олена переїхала. І якщо раніше Соломія хоч у вихідні могла перепочити, тепер кожен день перетворився на “дитсадок плюс їдальня”. Ні Олена, ні діти не допомагали — все лежало на ній. А Богдан… лише бурчав: “Годі скиглити. Трохи потерпи”.
Через два місяці терпець Соломії урвався. Після чергової сварки вона зібрала речі й поїхала до подруги.
А свекруха подзвонила з холодною впевненістю:
— Правильно. Іди. Ти не гідна нашого прізвища. До речі, будинок залишиться Олені. Богдан збудував його на нашій землі. Тобі тут нічого не належить.
Богдан усвідомив все надто пізно. Він приїхав до Соломії сам. Сказав, що вигнав Олену з дітьми, що зрозумів, де його сім’я. Він хотів повернути дружину.
Соломія повернулася. Але вже іншою. Сильною. І з умовою: більше жодного дня чужих у її домі.
Свекруха викреслила їх із життя. Але Соломія не шкодувала.
Інколи, щоб збудувати своє щастя, треба навчитися казати “ні” навіть тим, кого звик вважати родиною.
