**Щоденниковий запис**
Сьогодні був дивний день. Втиснувшись у переповнену маршрутку, Оксана сіла на вільне місце, поки хтось інший не встиг. Зранку все пішло шкереберть – зламався чайник, чоловік бурчав, що яєшня підгоріла. Не поснідавши, вискочила з дому, спішила на роботу.
Зазвичай їздила з чоловіком – вони працювали неподалік, але три дні тому він відвіз машину в сервіс. Дорога була довгою, тому вона відвернулася до вікна, споглядаючи за вулицею. Та щось тривожило, хоча вона не розуміла що.
Раптом відчула чийсь пильний погляд. Повернула голову – і зустрілася зі знайомими сірими очима. Це був Роман, її перше кохання, яке закінчилося сльозами. Він посміхнувся.
“Привіт,” – промовив він. – “Впізнав тебе одразу, майже не змінилася.”
“Привіт. Ось кого не чекала побачити,” – відповіла вона.
“Як життя?” – запитав він.
“Нормально,” – сказала вона. – “А ти?”
Так хотілося почути, що в нього все погано, що дружина пішла, але замість цього він розповів:
“Все гаразд. Дружина працює, син закінчив університет, поїхав на море.” Він хотів ще щось додати, але глянув у вікно і схопився:
“Пробач, моя зупинка.”
Вискочивши з маршрутки, він помахав їй у вікно. Вона слідкувала за ним, поки авто не рушило далі.
Оксана сиділа, перебираючи його слова. Звісно, вона змінилася – не та струнка дівчина, а жінка за сорок, хоча й не критично. Але все одно приємно було почути комплімент.
Серце скакало. Стільки років мріяла про цю зустріч – але уявляла себе успішною, а його нещасним. Він теж не той парубок – солідний чоловік з лисиною, але погляд той самий… Ніяк не нещасний.
“Саме сьогодні,” – думала вона. – “І так уже день не задався.”
Дорога здавалася довшою. Навіщо ця зустріч? Лише розворушила душу… Згадалися ні до чого колишні побачення, польові квіти, які він їй дарував, поцілунки, обіцянки… Але ось і її зупинка. Вийшла, швидко пішла на роботу.
Робочий день ніколи не кінчався. Думи блукали, руки не слухалися.
“Як же він вибив мене з колії,” – думала вже вечором.
Щойно зайшла додому – телефон:
“Оксан, я затримаюся, заберу машину з сервісу, ще заїду до гаражу. Обідай без мене,” – сказав чоловік, Андрій.
Але їсти не хотілося. Включила телевізор, але на екран не дивилася. Пам’ять повернула її туди, де вона не хотіла бути – до сварки з Романом.
Тоді все здавалося дурницею: побачила його з іншою дівчиною, яка міцно тримала його під руку.
Познайомила їх подруга – Наталка, сусідка Романа. Та все лізла в їхні стосунки, давала поради:
“Окс, посварися з ним, а потім мирися. Після сварки він ще сильніше кохатиме.”
Оксана спочатку слухала – сварилася, ображалася на пустоті, потім мирилася. Але одного разу зрозуміла: навіщо? Нащо їй ці ігри?
Перестала слухати Наталку, почала будувати стосунки сама. Та не сподобалося.
“Оце ти в мене незалежна стала,” – буркнула тоді подруга. – “Дивись, щоб не пожалкувала.”
Але Оксана не звернула уваги.
Прийшов день народження. Вона чекала Романа, але прийшла лише Наталка.
“Він не прийде,” – сказала вона. – “Поїхав до бабусі, вона захворіла.”
Мобільних тоді не було – перевірити не могла.
Минув тиждень. Вирішила зайти до його матері, але біля клуба побачила самого Романа в компанії. Він глянув – і відвернувся. А хлопці сміялися.
Вона повернулася, бігла, не пам’ятаючи дороги. Додому – і в сльози. “Навіщо? Чому так?” – думала. Хотілося дізнатися правду, але гордість не дозволяла.
Потім був місяць чекання. І знову Наталка:
“Все ще скуштуєш? А Роман вже з іншою.”
Трохи згодом вона побачила їх разом – дівчину, яка стала його дружиною. Було боляче.
Ще довго сподівалася: а раптом повернеться? Але одного разу, навесні, побачила весілля. Натовп, музика… і наречений – Роман.
Він побачив її, кинув: “Привіт” – і сяяв від щастя. А у неї перехопило подих, серце занило.
Додому йшла, нічого не бачачи. Плакала – а потім вирішила: “Досить. Останні сльози про нього.”
І справді – забула. Переїхала до іншого міста. Зійшлася з Андрієм – добрим, надійним, який любив її. А вона… не знала, чи любила, але було добре.
З часом зрозуміла: доля подарувала їй чудову родину, двох синів.
Одного разу, повернувшись у рідне місто, зустріла Наталку. Та постаріла, змарніла.
“Прости мене,” – сказала вона. – “Я тоді розлучила вас. Наговорила йому, що ти маєш іншого. Він повірив… А з його дружиною теж я його звела.”
Оксана не простила її тоді. Але сьогодні, побачивши Романа, раптом відТой зустрічі їй вистачило, щоб зрозуміти – минуле лишилося там, де йому й місце, а все, що сталося, врешті привело її до справжнього щастя.
