24 травня.
Втиснувся в переповнену маршрутку, Наталка сіла на вільне місце, поки хтось не встиг перехопити. Ранок не задався — зламався чайник, чоловік бурчав через підгорілу яєчню. Не снідавши, вискочила з дому, поспішаючи на роботу.
Зазвичай їздила з чоловіком, але він віддав авто в ремонт. Дорога була довгою, тому вона відвернулася до вікна, спостерігаючи за містом. Щось турбувало, але що саме — не розуміла. Раптом відчула чийсь пильний погляд. Обернувшись, побачила знайомі сірі очі. Це був Іванко, її перше кохання. Він усміхнувся.
— Привіт, — промовив він. — Одразу впізнав. Майже не змінилася.
— Ось кого не чекала побачити, — зніяковіло відповіла вона.
— Як життя? — запитав він.
— Нормально, — сказала Наталка. — А в тебе?
Так хотілося почути, що в нього все погано: дружина кинула, роботи нема… Але він відповів:
— Все добре. Дружина працює, син закінчив університет, поїхав на море. — Він хотів ще щось сказати, але глянув у вікно і схопився: — Вибач, моя зупинка.
Вискочив із маршрутки, махнув їй у вікно. Вона дивилась, як він щезає в натовпі.
Серце билося нерівно. «Майже не змінилася» — брехня. Тоді була стрункою дівчиною, тепер — жінка за сорок, хоча й без зайвих кілограмів. Але комплімент від Івана приємно вразив. Він теж був вже не хлопцем, а чоловіком з лисиною, але погляд той самий — впевнений, не зламаний.
«Саме сьогодні відбулася ця зустріч, — думала вона. — І так день не задався…»
Дорога до роботи здавалася нескінченною. Настрій був збитий. «Навіщо він мені зустрівся? Лише збурив спогади…»
Перед очима миготіли їхні побачення: польові квіти, які він дарував, поцілунки, обіцянки. Але от маршрутка зупинилася, Наталка вийшла й пішла до офісу.
Робочий день тягнувся. Думати було важко, руки робили все механічно.
«Ніколи не думала, що зустріч з Іваном так виб’є мене з колії», — здивувалась вона ввечері.
Додому прийшла втомленою. Задзвонив телефон:
— Наталко, я затримаюся, треба забрати машину з сервісу, ще заїду в гараж. Обідай без мене, — сказав чоловік, Андрій.
Але їсти не хотілося. Вона сіла на диван, ввімкнула телевізор, але не бачила нічого. Спогади нахлинули — неприємні. Як вони посварилися з Іваном. Здавалося, дрібниця, але тоді вона побачила його з іншою дівчиною, яка міцно тримала його під руку.
Їх познайомила подруга Галя, сусідка Івана. Галя вважала себе досвідченою в коханні, давала Наталці поради. Дарма, що слухала її.
З Іваном Наталка відчула справжнє кохання. Він читав їй вірші, які писав сам, і тоді їй здавалося — нічого прекрасніше вона не чула. Вірила, що так буде завжди.
Одного разу вони йшли вулицею, обіймаючись, коли зустріли жінку. Вона зупинилася, посміхнулася.
— Здоровенькі були, — сказала жінка, дивлячись на Наталку. Іванко одразу прибрав руку і засміявся.
— Мам, ти звідки?
Тільки тоді Наталка зрозуміла — це його мати.
— Від бабусі, вона занедужала. А ви куди? То й Наталка? — запитала мати.
— Так, це Наталка.
— Не соромся, доню, — ласкаво сказала жінка. — Розповідав мені про тебе. Рада, що син дружить з гарною дівчиною.
Наталці сподобалася його мати — добра, спокійна.
Але Галя постійно втручалася в їхні стосунки. Одного разу порадила:
— Посварися з ним, а потім помирися. Після сварки кохання стає сильнішим.
Наталка слухалася — штучно ображалася, потім мирилася. Але одного дня подумала: «Навіщо мені це? Чому я дію за сценарієм Галі?»
Вона перестала прислуховуватися до порад. Галя образилася:
— Оце незалежність! Дивись, щоб не пошкодувала.
Минув час. У Наталки був день народження. Вона чекала Івана, але він не прийшов. Зате прийшла Галя.
— Вітаю! Івана чекаєш? Не прийде. Його мати казала, що поїхав до бабусі — вона захворіла. Коли повернеться, невідомо.
Тоді не було мобільних, тому перевірити Наталка не могла. Повірила.
Минув тиждень, Іван не з’являвся. Вона вирішила зайти до його матері. Але по дорозі побачила його в компанії друзів. Він глянув на неї й відвернувся. Дружньо реготали. Наталка застигла, ніби в землю вросла. Потім кинулася додому й ридала, закрившись у кімнаті.
— Навіщо? Чому він так вчинив? — думала вона. Могла б піти, запитати, але гордість не дозволила. Пізніше шкодувала.
Сумно було довго. Мріяла: «Раптом він увійде, і ми помиримося». Але ні.
Через місяць Галя знову прийшла:
— Все ще сумуєш? А Іван вже з іншою. Забудь його.
Наталка побачила його з тією дівчиною. Серце розривалоІ тільки тепер, бачачи його щасливим у маршрутці, вона остаточно зрозуміла — минуле залишилося позаду, а її справжнє щастя було поруч, у власній родині.
