На жаль, мамо, але чим далі від тебе — тим краще для нас! Ми їдемо. Прощавай.
Це навіть не була розмова. Це був монолог — мій, останній, як вирок. І знаєш, я не чекав від неї відповіді. Я просто не дав їй жодного шансу вставити слово. Бо знав: якщо дам — знову почнеться. Доки, істерики, маніпуляції. Такою вона і є, моя мати — жінка, звикла контролювати, наказувати, ламати.
«Вона тягне з тебе всі гроші!» — закричала вона, коли дізналася, що ми з дружиною переїжджаємо.
Серйозно, мамо? Це ти кажеш? Ти, яка все життя жила за рахунок тата? Ти ж чекала на його зарплату, як на свято. Вічно незадоволена, вічно докоряла йому. А моя дружина — зовсім не ти. Ми разом заробляємо, разом забезпечуємо родину, разом платимо кредити і разом їздимо відпочивати. У нас усе — порівну. Партнерство, а не підкорення. Ми — команда. А ти звикла до підкорення. Звикла, щоб чоловік мовчав і терпів.
«Вона тебе не варта!» — знову її голос.
Ні, мамо. Вона мене варта. Бо любить мене не за гроші, не за вигляд, не за статус. Вона любить мене справжнього. З усіма моїми дивностями, звичками, шрамами в душі. І я люблю її. Не за щось. А просто. Мені не потрібна “та сама” дівчина — донька твоєї подруги, з якою ти мене наполегливо зводила. Та, в якої вже третя дитина від третього чоловіка. Не суди, мамо, якщо не знаєш правди. І не втручайся.
«Це не твої діти! Ти витрачаєш час на чужих!»
Мамо, я сам вирішу, хто для мене свої. Ці діти — частина мого життя. Я їх люблю. І якби вони були не від моєї дружини — я б усе одно залишився. Бо бути батьком — це не про кров. Це про вибір. І я обрав бути поруч. Бути опорою. Бути татом. А ти не прийшла ні на один їхній день народження. Ні разу не подарувала їм ні іграшки, ні усмішки.
«Вона навіть борщ варити не вміє!»
І слава Богу! Я ненавидів борщ з дитинства. Але ти змушувала мене його їсти. До останньої ложки. Пам’ятаєш, як лякала ременем, якщо я не доїдав? Дружина не готує борщ — і я щасливий. Я вільний. Я їм те, що люблю. Я живу так, як хочу.
«Вона навіть шкарпетки тобі не штопає!»
Правильно. Не штопає. Бо мені не потрібні зашиті шкарпетки. Я не тато, який ходив у старому, бо тобі було важливіше купити собі нову сукню. Я сам собі все куплю. У мене все є. І дружина в мене не хатня робітниця. Вона — людина. Особистість. Партнер.
«Ти сам прибираєш у домі! Яка нормальна жінка це дозволить?!»
Нормальна, мамо. Сучасна, працююча, така, що поважає себе і мене. Я не інвалід. Я можу помити посуд, приготувати собі обід, розкласти постіль. Це не робить мене слабким. Це робить нас рівними. У нас — повага, а не диктат.
«Це не твій син!»
Це мій син! І якщо ти не віриш — зроби тест. Я навіть хочу побачити твоє обличчя, коли побачиш результат. Але, знаєш, справа не в ДНК. Він мій, бо я поруч. Бо я його люблю. А ти не прийшла до нього жодного разу. Ні на ранок, ні на день народження. І навіть листівки не надіслала.
«Вона тебе кине! Знайде іншого!»
Може бути. І якщо так — це буде чесно. Бо ти робиш усе, щоб вона пішла. Ти її принижуєш. Слідкуєш за нею біля роботи. Пхаєш їй гроші, щоб вона мене покинула. Поширюєш про неї гидоти. Думаєш, я нічого не знаю? Думаєш, вона мені не каже?
Тому, мамо, ми їдемо. В інше місто. Ми там знайшли дитячий садок, школу. Знайшли роботу. Все обдумано, все підготовлено. Де саме — я не скажу. Пробач, але чим далі від тебе — тим легше нам. Чим більше у нас шансів на щастя. Ми хочемо жити, а не виживати під твоїм тиском.
Прощавай, мамо. Не шукай нас.
