Вибач, мамо, але чим далі від тебе — тим нам краще! Ми йдемо. Прощавай.
Це навіть не була розмова. Це був монолог — мій останній вирок. І знаєш, я не очікував від неї відповіді. Я просто не дав їй ані найменшого шансу сказати слово. Бо знав, якщо дам — все знову почнеться. Докори, істерики, маніпуляції. Така вже вона, моя мати — жінка, яка звикла контролювати, наказувати, ламати.
«Вона тяне з тебе всі гроші!» — закричала вона, дізнавшись, що ми з дружиною з’їжджаємо.
Ти серйозно, мамо? Це ти говориш? Ти, яка все життя жила за рахунок тата? Ти ж чекала на його зарплату як на свято. Вічно незадоволена, вічно докоряюча його. А моя дружина — зовсім не ти. Ми разом заробляємо, разом забезпечуємо сім’ю, разом платимо кредити й разом їздимо відпочивати. У нас все — порівну. Партнерство, а не підкорення. Ми — команда. А ти звикла до підкорення. Звикла, щоб чоловік мовчав і терпів.
«Вона тебе не варта!» — знову її голос.
Ні, мамо. Вона мене варта. Бо любить мене не за гроші, не за зовнішність, не за статус. Вона любить мене справжнього. З усіма моїми дивностями, звичками, шрамами в душі. І я її люблю. Не за щось. А просто. Мені не потрібна “та сама” дівчина — донька твоєї подруги, з якою ти мене наполегливо сватала. Та, у якої вже третя дитина від третього чоловіка. Не суди, мамо, якщо не знаєш правди. І не втручайся.
«Це не твої діти! Ти витрачаєш час на чужих!»
Мамо, я сам вирішу, хто для мене свої. Ці діти — частина мого життя. Я люблю їх. І якби вони були не від моєї дружини — я б усе одно залишився. Бо бути батьком — це не про кров. Це про вибір. І я обрав бути поруч. Бути опорою. Бути татом. А ти не прийшла ні на одне з їхніх днів народження. Жодного разу не подарувала їм ні іграшки, ні посмішки.
«Вона навіть борщ зварити не вміє!»
І слава Богу! Я ненавидів борщ з дитинства. Але ти змушувала мене його їсти. До останньої ложки. Пам’ятаєш, як лякала ременем, якщо я не доїдав? Дружина не готує борщ — і я щасливий. Я вільний. Я їм те, що люблю. Я живу так, як хочу.
«Вона навіть шкарпетки тобі не латає!»
Правильно. Не латає. Бо мені не потрібні латані шкарпетки. Я не тато, який ходив у дрантя, бо тобі було важливіше купити собі нову сукню. Я сам собі все куплю. У мене все є. І дружина моя не домробітниця. Вона — людина. Особистість. Партнер.
«Ти сам прибираєш вдома! Яка нормальна жінка це дозволить?!»
Нормальна, мамо. Сучасна, працююча, поважаюча себе і мене. Я не інвалід. Я можу помити посуд, приготувати собі обід, застелити постіль. Це не робить мене слабким. Це робить нас рівними. У нас — повага, а не диктат.
«Це не твій син!»
Це мій син! І якщо ти не віриш — зроби тест. Я навіть хочу побачити твоє обличчя, коли ти побачиш результат. Але, знаєш, справа не в ДНК. Він мій, тому що я поруч. Бо я його люблю. А ти не прийшла до нього жодного разу. Ні на ранок, ні на день народження. І навіть листівку не прислала.
«Вона тебе покине! Знайде іншого!»
Можливо. І якщо так — це буде чесно. Бо ти робиш все, щоб вона пішла. Ти її принижуєш. Слідкуєш за нею на роботі. Суєш їй гроші, щоб вона мене кинула. Розповсюджуєш про неї плітки. Думаєш, я нічого не знаю? Думаєш, вона мені не розповідає?
Тому, мамо, ми їдемо до іншого міста. Ми знайшли там дитячий садок, школу. Знайшли роботу. Все продумано, все підготовлено. Де саме — я не скажу. Вибач, але чим далі від тебе — тим нам легше. Тим більше у нас шансів на щастя. Ми хочемо жити, а не виживати під твоїм гнітом.
Прощавай, мамо. Не шукай нас.
