— Богдане, ти точно все взяв? Перевірити не треба? — гукнула я, зупинившись перед зачиненими дверима у ванну кімнату.
— Наталко, не треба! Усе зібрав — цілий валізу, ти ж бачила, — відповів він через шум душу. Але голос… голос здригнувся. Ілі це здалося?
— Валізу я бачила. А що туди натовк — ні, — пробурчала я, відступіла убік.
— Наталко, зроби, будь ласка, каву! Міцну. Без молока, — додав він вже спокійним тоном, вимкнувши воду.
Я пішла до кухні, мовчки дістала турку, налила води, засипала мелену каву, щіпку солі — як він любить. У нас є кавомашина, але Богдан обожнює каву, зварену мною. «Ти в мене турботлива», — казав він напередодні, повернувшись пізно з роботи й побачивши, як я, за старою бабусиною звичкою, обережно загорнула вечерю у рушник, щоб не охолола.
Він останнім часом все частіше затримувався — нібито на роботі. Кар’єру будує. Готується до підвищення. А я — тихо підтримувала. Готувала, прасувала, терпіла.
— Божественний запах божественного напою! — промовив Богдан, заходячи на кухню й відкидаючи мокре волосся з чола. Сів до столу, простягнувся за чашкою.
— Наталко, сьогодні в мене доставка — чохли на авто замовив. Прийми, будь ласка. Оплата при отриманні, — сказав, додаючи в каву ложку цукру.
— Звісно. Усе як завжди, — сіла навпроти.
— Відрядження зовсім невчасно, — продовжував він, зітхаючи. — Але відмовитися не можу. Сам розумієш — шанс, можливо, єдиний. Старший менеджер — не жарти.
— Авжеж… Не думала, що за таку посаду доведеться мотатися по областях.
— Капризи начальства. Так, у мене півгодини в запасі, попрацюю з телефона.
Він підвівся, пішов у іншу кімнату. Чашку за собою не прибрав. Ну й нехай. Що з нього взяти — на нервах увесь.
Я простягнулася за його чашкою, і раптом телефон завибрував — повідомлення. Відкрила.
«Наталко, Богдан бреше. Ніяке це не відрядження. Він з Олею Ковальчук летить до Італії. Зупини його, поки не пізно. Він собі цим життя зіпсує».
Катерина. Його молодша сестра.
У мене в голові щось клацнуло. Він… з Олею? Цього не може бути. Жарт? Але Катерина не з тих, хто жартує такими речами. І вже точно не стала б брехати.
Перед очима все поплило. Повітря стало важким, як бетон. Я ледь дихала. З натугою підвелася, налила собі води — і осіла назад.
Хотілося вити. Кричати. Розбити все до біса. А в голові одне: «За що?»
Стиснула в кулак злість. Хотіла кинутися до нього, влаштувати скандал, зірвати маску. Але… не стала. Не заслуговував.
Нехай йде. А я влаштую йому сюрприз. Не скандалом — дією.
Відкрила банківський додаток. На спільному рахунку — мільйон двісті. Дивно, але навіть тут він встиг — трьохсот тисяч уже не вистачало. На мої гроші, між іншим. Мої гонорари за проекти, моя робота вночі. А він… на моїх заощадженнях везе свою першу любов у відпустку.
Про Олю я знала. Богдан сам розповідав, і Катерина якось згадувала. Шкільна любов, вітрогонка. Кидала його двічі — то до багатія втече, то до якогось перспективного хлопця. А тепер знову повернулася. Богдан знову повівся. І знову бреше.
Ні, ну міг би сказати чесно: «Наталко, кохаю іншу. Вибач». Було б боляче, так. Але не так гидко. А він — як щур. Гроші зняв, про відрядження набрехав, валізу зібрав…
Що ж. Решту грошей зніму я. Сьогодні. До копійки. Потім — розлучення. Речі його — кур’єром до батьків.
Перевірила календар — завтра опівдні важлива онлайн-презентація. Якщо все пройде добре — піду у відкпустку. Не в Італію, ні. До Португалії, наприклад. Або куди його нога ще не ступала.
— Наталко, я пішов, вирішив раніше виїхати, — зазирнув на кухню виряджений, при краватці.
— Бувай. Вдалого відрядження, — прохрипіла я, стиснувши чашку в руці.
— Що за тон?
— Здалося.
— Я буду сумувати…
— Сумніваюся, що в тебе буде на це час.
— Не проведеш?
— Я краще посуд помию.
— Гаразд, пішов.
— Іди.
Двері зачинилися. Богдан навіть не здогадувався, що він пішов назавжди. Завтра зміню замки.
Сіла на стілець. Розридалася. Гірко. Від образи, від приниження. Зрадник.
Знову повідомлення від Катерини:
«Наталко, як ти?»
Я витерла сльози, набрала її номер.
— Катрусю, звідки інфа?
— Подруга Олі сказала. Та знову причепилася до Богдана. Він повівся. Наталко, вибач, що так…
— Дякую, що попередила. Я його не зупинила. Нехай котиться.
— Він ідіот. Вона його втретє розчавчить.
— Його вибір. Катрусю, не кажи йому, що я в курсі.
— Та й не хочу з ним розмовляти. Набрид!
— Дякую. Нам з тобою спілкування треба зберегти. Навіть якщо буде розЯ закрила додаток, подивилася у вікно на перші зірки і зрозуміла — найголовніше ще попереду, а цей день став початком мого нового життя.
