Соломія, пробач…
Тарас примружив одне око і одразу ж зажмурився. Низьке березневе сонце било йому в обличчя, ніби спеціально цілилось у нього крізь вікно. Він закрутився на зім’ятій постелі, намагаючись сховатись від сліпучого проміння.
— Прокинувся, гульвісо? — почувся голос дружини. — Розплющ очі, хочу подивитися у них. У всіх чоловіки як чоловіки — квіти носять, подарунки дарують. А ти вчора нализався, як сапожник. Ти хоча б пам’ятаєш, яке сьогодні свято?
Тарас відповз до стінки і нарешті відкрив очі. У вузькі щілини, схожі на бійниці, він побачив Соломію. Вона стояла, грізно уперши руки в боки.
— Я… яке? — щиро здивувався він.
— Восьме березня, між іншим. Жіночий день. Це мені варто святкувати, а ти сопіш, як мельник. Очі б мої тебе не бачили. І не соромно? Думала, посидимо разом, винця гарного вип’ємо. Донька мені принесла. Прибрала спеціально. А ти, паразите, знайшов і один усе вихиляв. Тобі горілки мало?
Тарас не встиг прикритись, як капець, пущений дружиною з військовою точністю, гупнув його по лобу.
— Ось тобі…
Від другого він сховався під ковдрою. Добре, що їх тільки пара. Висунув носа з-під схованки.
— Соломієчко, пробач. Клянусь, усе виправлю, — Тарас ікнув і спробував підвестися, але заплутався у підковдрнику.
Дружина відмахнулась і пішла на кухню. Звідти долинув гуркіт посуду. Коли вона починала так греміти, це значило — сварка затягнеться.
Тарас вирішив не підставлятись і зникнути з дому, поки не пізно. Він прокрасся повз кухню до ванної, плиснув у обличчя холодною водою, звільнив фужер від зубних щіток, набрав води і жадно випив. Мокрою долонею пригладив рідке волосся. Соломія досі грізно гуркотіла.
Тихцем він повернувся до кімнати, одягнувся і вийшов у сіни. Одягаючи черевики, втратив рівновагу і ледве не впав. З кухні визирнула Соломія.
— Куди зібрався, пияко?
— Соломієчко, я зараз… Швидко… — Тарас зірвав з гачка куртку і спиною подався до дверей.
— А ну стій! — гаркнула дружина і рішуче крокнула до нього, але він вже висковзнув і захлопнув двері прямо перед її носом.
— Тільки повернись, я тобі… — долинуло з-за дверей.
Тарас не став слухати загроз і швидко спустився сходами.
На вулиці сонячно, з дахів капало, а десь із-під розталого снігу визирала щербата бруківка. Назустріч йому йшли чоловіки з жовтими гілочками мімози чи букетами тюльпанів.
— Добродію, котра година? — спитав Тарас у чоловіка з пухнастою мімозою.
— Час похмілля, — кинув той через плече.
— Хоча б, — буркнув Тарас і побрів далі.
Він хотів дізнатись, де продають квіти, але чомусь запитав про час.
— Пане, де квіточки купив? — повернувся він до молодого хлопця.
— Там. — Той махнув рукою назад.
— Ага, — сказав Тарас і подався туди.
Недалеко біля світлофора сиділа жінка. Біля її ніг стояла коробка, з якої, немов пташата, визирали пухнасті гілочки мімози.
Тарас пришвидшив крок. Дуже хотілося купити квіти, щоб заспокоїти Соломію, а якщо пощастить — дістати завітні сто грамів «на прогін». Але коли він підійшов, у коробці лежала лише одна тоненька гілочка.
— Бі— Візьміть, чоловіче, віддам за півціни, — сказала жінка, глянувши на нього розумними очима.
