Прощення не буде
Четвер, 19:40, Київ.
Ти колись думала про те, щоб розшукати свою маму?
Я так здивувався, що віз у руках документи ледь не розсипав по кухонному столу. Жодного разу такого питання Оксана мені не ставила, а її погляд той самий, який завжди лишався спокійним, цього разу сковзнув тривожним туманом. Яка їй з тої матері користь? Я ж бачив, як їй болить те минуле, яке вона воліла б забути, ніби зімятий аркуш.
Ні, не хочу, її голос спокійний, хоча я помітив, як вона напружила плечі. До чого тут це? Навіщо мені її шукати?
Я намагався посміхнутися, але навіть сам відчув вийшло якось вимушено. Провів рукою по волоссю, щоб зібрати думки.
Просто, кажу обережно. Чув, що багато хто з інтернатських дітей чи прийомних родин шукають рідних Думав, раптом ти захочеш, я допоможу. По-людськи.
Вона похитала головою її очі на мить стали такими темними, що я наче побачив у них шторм. Оксана вдихнула крізь міцно стиснуті зуби, і знову втупилася в папери.
Не треба, тихо, але дуже чітко сказала вона. Я не буду її шукати. Її для мене не існує. І ніколи не пробачу.
Гримкнуло так, що навіть я відчув цей холод на спині. Я її люблю, по-справжньому, але розпитувати про ті рани, що ніколи не затягуються, не захотів. Якщо людина не хоче ділитись болем навіть із найближчим її треба зрозуміти. Тож повернувся до своїх горнят із кавою й перестав наполягати.
У моїй родині мама то було святе. Хоч і не завжди поряд, але сама ідея мати, котра носила і виносила, заколисувала у віночку мрій не могла бути під сумнівом. Я вірив: звязок матері й дитини не зітлінує навіть через роки і відстані.
А Оксана, навпаки, не хотіла чути про це. Вона завжди твердила: як так можна хотіти знайти того, хто вже зробив тобі боляче? Її «мама» навіть слово те вимовляла ніби через силу не просто віддала її в дитбудинок, а залишила в місті наче покинуту річ.
Ще у підлітковому віці зібралася на розмову до директорки інтернату, Ганни Михайлівни. Сувора, але справедлива жінка, яку поважали навіть ті, хто завжди був проти всього.
Чому я тут? пошепки й водночас упевнено запитала Оксана. Мама померла? Чи була недієздатна? Мабуть, сталось щось серйозне?
Ганна Михайлівна спершу мовчала, ніби підбирала кожне слово, потім зітхнула й кивнула на стільчик. Оксана сіла, стиснувши долонями край сидіння.
Твою матір позбавили батьківських прав і вона мала серйозні проблеми з законом, почала директорка, не поспішаючи. Тебе знайшли на залізничному вокзалі, саму, розгублену й маленьку. Казали, на вулиці вже мрячило, осінь. Ти була в тонкому пальті й гумових чобітках. Жінка залишила тебе на лавці й поїхала. Ти кілька годин була одна довелося довго лікуватися, бо застудилась.
Оксана мовчала, кулаки стискалися самі собою тільки очі залишалися незворушними, як у лічильника під податковою.
А її потім знайшли? Що вона пояснила? ледь чутно перепитала Оксана.
Так, знайшли. Її слова були прості: роботи не було, грошей теж, а взяти дитину на зміну не дозволили. Мовляв, ти їй заважала. Пансионат, здається, якийсь був. Вирішила: кину дитину, а потім порозрулюю життя.
Оксана не рухалася. Тільки руки розтиснулися і впали на коліна. В її погляді застигла осінь, яку вона вже й не памятала ніколи.
Ясно, рівно, навіть якось порожньо сказала вона й подякувала за відвертість.
Того дня вона зрозуміла: їй не треба кута шукати ту жінку. Не треба запитань, не треба зустрічей. Які відповіді, коли вже від болю нічого не змінити і простити таке неможливо.
З цим прийшло дивне, майже фізичне відчуття полегшення
*****
Сьогоднішній вечір. Дзвінок у двері: аж брязкнуло в кишені.
Маю для тебе сюрприз! здалека кличе Оксана, наче маленький хлопчик на Різдво. Я зупинився на ґанку й помітив, як вона нервово гортає в долонях чашку з остиглим чаєм.
Ось побачиш, підемо! Не можна так тримати людину в напрузі!
Оксана затрималась у коридорі, підозріло примружила очі.
Куди йдемо? спитала рівно, але я вже мав інший тон: хочу здивувати.
Побачиш, усміхаюся і беру її за руку. Для неї це просто прогулянка, а я мало не стрибаю від нетерпіння. Вдяглася, взула свої улюблені чобітки й рушила зі мною через нічний парк.
Коли ми наблизилися до лавки біля головної алеї, я одразу помітив ту жінку скромна куртка, сірий шарф, зморшки біля очей. Обличчя мені було чуже, а Оксана десь глибоко всередині, як мені здалося, хтось підняв тривогу. Вона шукала в памяті, хто ж це така
Я повів Оксану до лавки.
Оксано, урочисто мовлю, як на трибуні Верховної Ради, я довго шукав, і знайшов твою маму. Радію за тебе!
Вона зупинилася, ніби землю вибили з-під ніг. Як я міг? Вона ж просила мовчати про цю сторінку її життя!
Донечко! Яка ти гарна виросла! жінка, вся затремтіла, кинеться в обійми, але Оксана відступає очі холодні, обличчя як з каменю.
Це я, твоя мама, не здається жінка. Все життя про тебе думала
Це було не просто, похвалився я, мабуть, занадто голосно. Я підключив знайомих, дзвонив у різні інстанції! Вперше в житті відчув себе детективом!
Її відповіддю була дзвінка ляпас. Я не встиг ні здивуватися, ні сказати щось. В очах у Оксани стояли сльози злості й болю.
Як ти смів? крізь зуби прошепотіла вона. Я ж ясно казала: не чіпай це…
Я не міг збагнути, звідки стільки болю в тій одній фразі. Я хотів, як краще, хотів зробити сюрприз, обєднати сімю І помилився.
Жінка, що була поруч, тільки кинула винуватий погляд з мене на Оксану. Хотіла щось сказати, але злякалася гостроти її слів.
Я не просила тебе її шукати, Оксана говорила рівно, хоча всередині, напевно, все тремтіло. Я не потребую ані її, ані твоєї самодіяльності!
Я опустив плечі. Хотів хоч якось згладити ситуацію, але бачив перед собою крижану стіну.
Вона твоя мама. Якою б не була Мама!
Жінка підійшла ближче, і її слова видались мені чужими, наче сказаними не для нас.
Ти часто хворіла, я не мала грошей навіть на пігулки, мяко виправдовувалась вона. Я думала: піду на роботу і зможу утримати Потім тебе забрати
Оксана відвернулась до жінки, і голос її пронизав вечір, як крижана вода.
Забрати? З кладовища? Чому не звернулася в службу у справах дітей? Чому не здала до лікарні, якщо я так хворіла? Чому залишила на холоді?
Я простягнув до неї руку, але вона різко відмахнулась.
Жити треба теперішнім, намагаюсь переконати і її, і себе. Ти ж казала: на весіллі хочеш бачити рідних. Я виконав твою мрію!
Вона подивилась так, що мені самим захотілося сховатися.
Я запросила Ганну Михайлівну, директора інтернату, й Ольгу Іванівну, свою виховательку. Вони моя справжня сімя. Вони були поряд, коли мені було погано. Вони мене навчили любити, довіряти, вибачати…
І вона пішла швидко, без озирок, минаючи нічний парк, лавки, клумби. Образа била ключем, аж дихати важко стало. Я лишився на тій лавці, не маючи змоги пояснити: хотів, як краще.
Вона не зайшла за речима. Добре, що більшість її речей була у «соціальній» квартирі, яку виділила держава. Я ще дзвонив і писав їй повідомлення спочатку благаючи, потім різко, може, занадто:
Оксана, ти поводишся, як дитина! Я старався для тебе, а ти навіть подякувати не хочеш! Це істерика!
Потім надіслав ще суворіше: «Я вже вирішив. Людмила буде на весіллі. Наші діти будуть називати її бабусею. І крапка! Так правильно!»
Вона слухала повідомлення на зупинці, останню крапку поставила коротким смс: «Весілля не буде. Не чекай ні мене, ні цю жінку».
Довго дивилась на екран, потім заблокувала мій номер.
Я сидів в абсолютній тиші. Все те, що хотів якнайкраще, раптом обернулося на руїну. Можливо, колись вона змінить думку. Можливо Але зараз для неї це єдине правильне рішення.
Ось так і скінчився мій найщиріший задум. Я зрозумів одне: іноді, навіть із найкращими намірами, не можна ламати чужі кордони й витягувати минуле на світло, якщо людині болить. Навіть близьким треба давати право обирати свої шрами самостійно. Краще тримати за руку і мовчки бути поруч, ніж перекроювати чуже горе під свої ідеали. Нехай прощення так і не буде, але повага до болю іншого то сила, якої я ще маю навчитись.
