Ольга розклала кашу по тарілках, намалювала варенням смішну рожицю в тарілку сина.
“Чоловіки! Снідати!” — покликала вона, розливаючи по чашках свіжозаварену гарячу каву.
Ярик сів за стіл і невдоволено подивився на тарілку.
“Не люблю кашу”, — похмуро сказав він.
“Це які новини? Гречана дуже корисна. Якщо хочеш піти на ковзанку, треба добре поснідати”, — Іван сів навпроти сина, узяв ложку, зачерпнув і поклав собі в рот.
“Мм… Смакота. Наша мама чарівниця. Повір, ніхто так смачно не готує, як вона.”
Ярик недовірливо подивився на батька, але теж узяв ложку. Коли він доїв, Ольга забрала порожню тарілку і підсунула синові чашку з чаєм.
“Щось трапилося?” — запитала вона чоловіка. — “Ти останні дні якийсь задумливий. Проблеми в роботі?”
“Я все з’їв. Коли на ковзанку підемо?” — радісно запитав Ярик.
“Іди, пограйся. Нам з мамою треба поговорити.” — Іван піймав незадоволений погляд сина. — “Трохи пізніше. Іди.”
Ользі на мить здалося, що вона читає думки сина. Той вагався — заплакати, бо ковзанка може “згоріти” після розмови батьків, чи піти в кімнату і там мучитися сумнівами. Вона посміхнулася йому і кивнула, наче підтверджуючи, що ковзанка буде, але потім.
Ярик зісковзнув з табуретки і з образився вийшов із кухні.
“То що тебе гризе?” — Ольга сіла на місце сина.
“Не знаю, як почати. Сам нічого не розумію”, — сказав Іван, покрутивши по столу чашку.
“У тебе коханка? Хочеш піти до неї?” — прямо запитала Ольга.
“Олю, та що ти? Як тобі таке в голову прийшло?” — спалахнув Іван.
“А що я мала подумати? Якщо в роботі все добре, що ще могло тебе так турбувати?” — Ольга почала втрачати терпіння. — “Я вчора просила викинути сміття. Ти кивнув, але забув. Ти якийсь розсіяний. Говори, тільки не бреши.”
Іван уважно подивився на дружину.
“До мене приходила мати”, — нарешті вимовив він.
Ольга бачила — слова далися йому важко.
“Уві сні? І що вона тобі сказала звідти, що вибило тебе з колії на кілька днів?” — жартівливо запитала вона.
“Ні, не уві сні. Жива.” — Іван різко відсунув від себе чашку.
Кава пролилася на стіл. Ольга миттєво схопила губку і витерла калюжу.
“Вона ж померла. Чи ти мені брехав?” — Ольга кинула губку в раковину і знову сіла.
“Не брехав. Ти що не розумієш? Вона дійсно померла для мене”, — відповів Іван, дратуючись на незрозумілість дружини.
“Так, давай по порядку. Померла, жива… Поясни. Я слухаю.”
“Що пояснювати? Мені було десять, здається. Батько пив. Вони часто сварилися. Вона була гарна, і батько ревнував. Навіть бив. Вона маскувала синці, але я бачив.”
Того дня батько прийшов додому п’яний. Почав звинувачувати матір, що він п’є через неї. Вона спершу мовчала, але це його ще більше розлютило. Я пішов у свою кімнату, чув, як вони кричали. Потім щось важке впало, і все стихло. Я вийшов — батько лежав на підлозі, з голови йшла кров. А мати… стояла над ним, закривши рот руками.
Вона помітила мене і виштовхнула з кухні. Сказала, що батько впав, вона зараз викличе швидку. Але приїхала поліція. Мати пішла з ними, сказавши, що скоро повернеться, щоб я дочекався тітки Марії. Це була старша сестра батька. Я сидів у передпокої, доки вона не приїхала.
Вона ридала за батьком, називала матір убивцею, казала, що їй місце у в’язниці. Потім веліла зібрати речі — сказала, що я житиму у неї. Що я міг зробити?
Вона багато поганого говорила про матір. Я не вірив, кричав, що вона добра, любила батька, що в неї ніяких коханців не було. Але мене ніхто не слухав. А дядько Василь, чоловік тітки, порадив нікому не розповідати правду. “Нехай думають, що твої батьки загинули в аварії”, — сказав він. “Бо в школі будуть знущатися через матір-убивцю.”
Мати так і не прийшла за мною, не писала, не дзвонила. І я перестав її чекати. Мене годували, одягали, але не любили. Я відчував, що я зайвий.
Одного разу я взяв із її гаманця десять гривень. Не пам’ятаю, на що. Грошей вона мені не давала. Вона помітила і вдарила мене. Сказала, що якщо ще раз вкраду, віддасть у дитбудинок.
Я лише мріяв, коли виросту і поїду від них. Не знаю, як не став хуліганом. Після школи я вступив у КПІ, зустрів тебе.
Я так звик брехати, що батьки загинули, що й тобі не розповів правду. Боявся, що розлюбиш мене, якщо дізнаєшся, що я син убивці.
“Боже, скільки ж ти пережив”, — Ольга покрила руку чоловіка своєю долонею. — “Ти її більше не бачив? Маму?”
“Ні. Коли вона три дні тому прийшла до мене на роботу, я не впізнав її, але відчув, що це вона. Спо”Тепер треба почати все спочатку, навчитися казати їй «мамо» і дати шанс собі бути щасливим.”
