Вибоp, якого я ніколи не хотіла: між чоловіком і онуками
Я, Надія Петрівна, прожила з чоловіком сорок років. Ми були тією самою «класичною» родиною: він — шанований у місті чоловік, працював керівником у будівельній фірмі, я — викладала математику в технікумі, вела господарство, виховувала сина і тримала марку. Складнощі були, але ми з ними справлялися. Здавалося, нас ніщо не зламає. Але зламало.
Наш син Олексій вирів копією батька — принциповий, гордовитий, з твердим характером. Не пив, не гуляв, вчився на бюджеті, закінчив університет з відзнакою, влаштувався в IT-компанію. Ми з чоловіком пишалися ним, бачили в ньому своє продовження. Олексій одружився, але той шлюб розпався за рік — дружина зрадила. Мій чоловік, Василь Іванович, сприйняв це як особисту зраду.
Незабаром Олексій зустрів іншу жінку. Ми спочатку зраділи, але радість швидко затьмарилась — його обраниця була заміжньою. Марічка. Гарна, розумна, вихована. Але в очах чоловіка — грішниця. Він категорично відмовився її прийняти.
— Скажи мені, Льоша, як ти можеш бути з нею? — спитав Василь одного разу за вечерею. — Вона кинула свого заради тебе. Ти справді думаєш, що з тобою так не вчинить?
— Тату, я кохаю ї�. Це мій вибір.
— Тоді вважай, що батька в тебе більше немає.
Ті слова були вироком. Олексій пішов з дому тієї ж ночі. А вранці Василь заблокував його картку, припинив оплачувати магістратуру, подзвонив на роботу сина й заборонив давати йому відпустку під приводом «сімейних проблем».
Я намагалася говорити з чоловіком, переконувала, що не можна так рвати зв’язки з рідною людиною. Але він був непохитний:
— Хто зрадив один раз — зрадить і знову. Не хочу знати ні його, ні цю… розпусницю.
Олексій зняв однокімнатну на околиці Львова, влаштувався на другу роботу, щоб виплачувати кредит і оренду. Марічка розлучилася й переїхала до нього. Незабаром вони одружилися, але до нас — ні ногою. П’ять років я не чула його голосу, не бачила, як він живе. А серце боліло. Особливо, коли випадково дізналася, що в них народилася донька — моя онука.
Я почала благати чоловіка: «Василю, пробач. Він все ж наш син». Але Василь лише стиснув губи й сказав холодно:
— Якщо захочеш з ним спілкуватися — йди з дому. Я не дозволю, щоб у моїй родині зрада була нормою.
Я сподівалася, що він охолоне. Але не охолов. І тоді я наважилася. Знайома з аптеки дала адресу Олексія. Я купила іграшки для дівчинки, зібрала продукти, спекла пиріг і поїхала.
Олексій відчинив не одразу. Стояв, дивився довго. Потім обійняв. Без зайвих слів. Марічка вийшла з кухні, вся в борошні, з посмішкою. Вона не тримала зла. А дівчинка… дівчинка з такими самими сірими очима, як у Василя, кинулася мені на шию.
Ми сиділи до вечора, пили чай, згадували. Я просила вибачення, що мовчала. Вони — прощали. Ввечері я повернулася додому.
На кухні нікого. У спальні — порожньо. Тільки на столі, біля дзеркала, акуратним почерком:
«Я тебе попереджав. Василь».
І все. Валізи забрані. Телефон вимкнений. Чоловік пішов. Назавжди.
Не знаю, що пережила більше — зраду сина чи втечу чоловіка. Я не зраджувала, не брехала. Я просто пішла до онуків. До своєї крові. Але для Василя цього вистачило, щоб перекреслити все життя.
Тепер я живу сама. Іноді Марічка заїжджає з онукою, запрошує в гості. Олексій став м’якшим, частіше посміхається. У них усе добре. І я рада. Але серце моє — спустіло. Бо я все одно сумую за Василем. Його голос, його впевненість, його присутність. Ми пройшли разом чотири десятиліття. А розійшлися — через гординю.
Я не шкодую, що обрала дітей. Але всередині — біль. Не тому, що сумніваюся у своєму виборі. А тому, що любов, як виявилося, може програти не зраді й не розлуці — а впертості й образі.
І якби хтось тоді запитав, чи готова я зробити той самий крок знову, я б відповіла:
— Так. Бо якщо доводиться обирати між гордин”Бо сім’я — це єдине, що лишається, коли гордість давно вже пішла в небуття.”
