— Оленко! Та що ти робиш?! — скрикнула жінка в трубку, і голос її затремтів від обурення. — Ти ж розумієш, що це моє весілля! Моє! Я чекаю на цей день вже півтора роки!
— Соню, серденько, ну зрозумій же! — відповів спокійний голос подруги. — Богдан сам мені подзвонив учора ввечері. Сам! Я що, мала йому відмовити? Ми з ним ще в університеті зустрічалися, ти ж знаєш!
Соня опустилася на диван, телефон затріпотів у її руці.
— Але весілля призначене на суботу! Сукню вже куплено, гостей запрошено, ресторан заброньовано! Оленко, як так можна?
— А що я могла вдіяти? Він сказав, що зрозумів свою помилку. Що кохає мене, а не тебе. Соню, пробач, але ж серцю не накажеш…
Соня кинула трубку на диван і розридалася. За вікном моросив жовтневий дощ, на столі лежала папка з документами для реєстрації шлюбу, а в шафі висіла біла сукня, яку вона купувала зі сльозами радості в очах.
Мати увійшла до кімнати, почувши плач, сіла поруч і обняла доньку за плечі.
— Що трапилося, донечко?
— Богдан… Богдан одружується з Оленою, — вимовила Соня крізь сльози. — Вони завтра в ЗАГС подаватимуть заяву. А наше весілля мало бути через тиждень!
Ганна Іванівна похитала головою і міцніше притиснула до себе доньку.
— Значить, не доля, Сонечко. Значить, не твій він чоловік. Краще зараз дізнатися, ніж потім все життя мучитися.
— Але чому, мамо? Чому я завжди виявляюся запасним варіантом? — схлипнула Соня. — У школі Вітя зустрічався зі мною, поки не з’явилася новенька. У коледжі Сьома три місяці залицявся, а потім втік до однокурсниці. Тепер Богдан…
Мати мовчки гладила доньку по волоссю. Вона пам’ятала, як Соня готувалася до весілля, як сяяла від щастя, коли приміряла сукню. Богдана вона ніколи особливо не любила — щось у цьому хлопці тривожило. Занадто вже він був гладенький, гарний, умів говорити правильні слова. А от очі… очі в нього були порожні.
— Мам, а що ж мені тепер робити? Як людям у вічі дивитися? Всі ж знають про весілля! Тітка Настя вже квитки купила з Дніпра, дядько Іван відпустку взяв…
— А що робити? Жити далі. Ти молода, гарна, розумна. Знайдеться твій чоловік, справжній.
Соня підняла заплакані очі на матір.
— А якщо не знайдеться? Мені вже двадцять сім, мам. Усі подруги заміжні, діти в них. А я як дурна ходжу на побачення і щоразу сподіваюсь…
— Знайдеться, — твердо сказала мати. — Обов’язково знайдеться.
Тільки мати не сказала доньці головного — що сама прожила подібну історію. Що теж була чиїмось запасним варіантом, поки не зустріла Соніного батька. А він був звичайним робітником, не красенем, не багатієм, але кохав її справжньою любов’ю, до останнього дня свого життя.
Дзвінок у двері перервав роздуми. Соня здригнулася — раптом це Богдан? Раптом передумав?
На порозі стояла сусідка тітка Марія з банкою варення в руках.
— Сонечко, донечко! Чула я тут… Не засмучуйся так! Мужик він нікудишній, цей твій Богдан. Я відразу зрозуміла, коли вперше його побачила. Очі бігаючі, руки спітнілі. Не чоловік, а так…
— Тіто Маріє, не треба, — втомлено сказала Соня.
— А треба! Треба правду казати! Ти гарна дівка, працьовита, добра. Таких зараз мало. А він дурень, що не зрозумів цього. Слухай мене, внучко, — сусідка присіла на край дивана. — У мене є племінник, Віктор. Розлучений, правда, але чоловік хороший. Працює на заводі, не п’є, діток любить. Познайомити вас?
Соня похитала головою.
— Не треба, тіто Маріє. Не до знайомств мені зараз.
— Ну дивися, а я все одно йому про тебе розповім. Може, сам підійде колись.
Після уходу сусідки Соня довго сиділа біля вікна і дивилася на дощ. В голові крутилися думки — чому так виходить? Чому вона завжди стає тимчасовим прихистком для чоловіків, поки вони не знайдуть щось краще?
У школі вона щиро закохалася у Вітю Коваленка. Він був капітаном футбольної команди, усі дівчата по ньому сохли. А вибрав чомусь її — тиху, скромну Соню з паралельного класу. Вони зустрічалися півроку, Соня думала, що це справжнє кохання. Вітя дарував їй саморобні листівки, проводжав після школи, навіть познайомив із батьками.
А потім у їхню школу перевелися Оксану з Києва — яскраву, модну, вміла гарно фарбуватися і носила джинси. Вітя втратив голову і через тиждень оголосив Соні, що вони розстаються.
— Ти не ображайся, — говорив він, дивлячись убік. — Просто ми ще молоді, нам рано бути серйозними. Ти гарна, знайдеш собі когось кращого за мене.
Соня тоді плакала два тижні і закляла собі більше нікого не любити. Але клятви, як відомо, легко порушуються.
У медичному коледжі з’явився Сьома Лисенко — гарний,І так, в житті Соні з’явився Віктор — звичайний, добрий, без гучних слів, але чиє серце було справжнім, і саме з ним вона зрозуміла, що кохання — це не про те, щоб бути варіантом, а про те, щоб стати тим єдиним, і нарешті відчути, що значить бути щасливою.
— Я ж казала, що знайдеться, — посміхнулася Ганна Іванівна, коли вперше побачила, як зігріває очі доньки, коли вона дивиться на свого Віктора.
