Оригінальний текст вже є українським, тому я лише трохи адаптую його, додам більше українських культурних особливостей, зміню імена та місця, а також зроблю мову більш емоційною та живою.
—
**Піти чи залишитися**
Оксана розчинила двері й завмерла на порозі: перед нею стояла її донька Софійка та незнайомий хлопець, що усміхався несміливо.
— Привіт, мамо! Це Максим, — поспішно пояснила донька, штовхаючи його вперед. — Вирішили, що вам вже час познайомитися. Тата вдома нема?
— Добрий день, — промовив хлопець тихо й переступив поріг.
Оксана посміхнулася, щоби його підбадьорити, і кивнула.
— Мам, вибач, що без попередження, — лепетала Софійка, — вип’ємо чаю й підемо у кіно.
Максим поводився чемно, скромно посміхався, але підтримував розмову.
— Мамо, а де тато? Хотіла, щоб він із Максимом познайомився.
— Де ж йому бути? У гаражі, звісно. Колупається там, каже, треба машину пропилососити й помити. Ти ж знаєш — сам усе робить, на автомийку не везе…
Незабаром Софійка з Максимом збиралися йти. Хлопець подякував за гостинність і попрощався.
«Який же він чемний», — подумала мати, зачиняючи двері.
Софійка вчилася на другому курсі університету — вже доросла. Оксана навіть не помітила, коли донька виросла. Тепер вона постійно питала матір про життя, шукала порад: як вчинити, що робити, чекаючи підказок.
Іноді Оксана давала відповіді, але бували й такі моменти, коли лише зітхала:
— Доню, на це питання немає однієї правильної відповіді. Іноді життя розставляє нам пастки, наче натякаючи, що для всього свій час.
Кожна доля — своя. Оксана, проживши з чоловіком понад двадцять років, завжди стояла на роздоріжжі. Вона добре пам’ятала той вечір, коли подруга Марійка познайомила її з Олегом.
— Оксанко, знайомся — це Олег, друг мого Андрія, — підвела вона до неї високого, трохи незграбного хлопця. — Вони разом працюють. Андрій давно просив познайомити його з кимось із моїх подруг. Ну, спілкуйтесь! — Марійка усміхнулась і зникла в натовпі танцюючих.
Студентська дискотека була на розпалі. Оксана з Марійкою вчилися в університеті, навчання добігало кінця. Марійка з Андрієм готувалися до весілля. Олег виглядав чужаком серед студентів — сором’язливий, не в своїй тарілці. Сутулився, немов стидався свого зросту, озирався, дивлячись на веселий натовп.
— Олеже, ти десь навчаєшся? — першою почала Оксана.
— Ні, вже третій рік працюю водієм. До того служив у армії.
«Дивно… З армії, а навіть не пожорсткішав», — подумала вона. Зазвичай хлопці поверталися звідти зміцнілими — у неї був перед очима приклад старшого брата.
— Ми з Андрієм разом служили, подружилися, потім і на роботу влаштувалися разом. Навчався лише в школі. А ви з Марійкою тут студентки?
Він дивився їй у вічі з мальовничою усмішкою, від якої вона мимоволі посміхнулася у відповідь, хоч і не хотіла давати йому надію. Він їй не сподобався.
Так і відбулася їхня перша зустріч. І якби тоді хтось сказав їй, що це — її майбутній чоловік, вона б від сміху впала.
Але, як кажуть, від долі не втечеш. Життя було б нудним, якби ми знали наперед, де опинимося через рік. Кожного разу, коли Олег запрошував Оксану на побачення, вона думала: «Востаннє. Погуляємо — і розійдемось». А наступного разу відмовить.
Але час минав, а вона не відмовляла. З одного боку, їй було шкода цього сором’язливого, доброго хлопця. З іншого — біля неї не було нікого, кого б вона сприймала серйозно.
— Оксанко, ну як у тебе справи з Олегом? — питала Марійка.
— Нормально. Сама не знаю, як, — відповідала вона байдуже.
Вони вже й на весіллі Марійки з Андрієм погуляли — Оксана з Олегом були свідками. Веселилися, раділи за друзів. Оксана закінчила університет, влаштувалася на роботу. Так і зустрічалися.
А потім звикла. Зрозуміла, що Олег — справжній. Вирішила порадитися з матір’ю.
— Мамо, ти вже знайома з Олегом… Не знаю, що робити. Він уже про весілля починає говорити, а я не знаю, що й відповісти. Знаю лише, що він надійний, працьовитий, турботливий… Але багато чого не знає, не книжковий.
— Доню, не зациклюйся. Ну й що, що не читає? Зате вірний, і дивиться на тебе, як у перший день. З часом різниця в освіті стане непомітною.
Настав день, коли Олег, червоніючи й хвилюючись, зробив пропозицію.
— Оксанко, ось тобі… — він дістав із кишені коробочку з перснем. — Хочу, щоб ти стала моєю дружиною. Ти згодна?
Оксана мовчки подивилася на перстень, а потім усміхнулася:
— Згодна. А де квіти? — І, діставши перстень, наділа його на палець.
— Ой, Оксанко, з
