— Ти… ти… Я тобі не вірю! Це ж просто в голову не влізає! Твоя клята робота, твої термінові дзвінки, твої нескінченні відрядження! — Оленка змахнула зі столу чашку, і та полетіла в стіну, розпорошивши недопиту каву. Уламки розлетілися, як цятки на Великодній писанці.
— Годі істерику влаштовувати, наче мала дитина! — Богдан навіть голосу не підвищив, і це дратувало ще більше. В ній клокотало, а він стояв, наче дерево в полі. — Я ж не можу просто скасувати цю поїздку, зрозумій нарешті. Це питання підвищення.
— Підвищення?! — вона аж закашляла від злості. — Та твоє підвищення завжди, завжди важливіше за нас! Пам’ятаєш, ти пропустив випускний Софійки, навіть не подзвонив на мій ювілей, хоча я нагадувала за тиждень! А тепер ось це! У Сашка операція через два дні, а тебе понесе в цей твій… Львів!
— У Київ, — автоматично поправив Богдан і одразу прикусив язика.
— Та хоч у Тернопіль! — Олена замахала руками, наче вітряк. — Тебе не буде поруч, коли твоєму синові робитимуть цей наркоз! Коли він до смерті наляканий, коли я з розпачу на стіни лізу! І все через якусь твою нікому не потрібну папірці з підписом!
Богдан зі свистом випустив повітря і провів долонею по обличчю. Під очима мішки, небрита щелепа, але погляд наполегливий, як завжди.
— Та який же це дурний контракт… Це шанс стати фінансовим директором, ти що, не розумієш? Я йшов до цього скільки — років двадцять, не менше. Ну і взагалі, у Сашка звичайна планова операція, чого ти так панікуєш? Гланди видаляють, а не пухлину в голові.
— Ну-ну! А раптом щось піде не так?! — Олена аж вліпила нігті в долоні. — Що тоді робитимемо, а?!
— Та нічого не станеться, — відмахнувся він. — Я ж з лікарем особисто говорив.
— А якщо все-таки станеться?! — вона вже на ультразвук перейшла.
— Та сядь уже! — він плечима здригнув. — Якщо щось буде — одразу на літак і прилечу, першим рейсом! Як тоді, коли у Софійки апендицит вирізували, пам’ятаєш?
— О, так, пам’ятаю! — голос її був отруйно-солодким. — Приповз, коли все вже закінчилося, через вісім годин! Лікарі вже давно додому пішли, а він тільки з трапу сходить, герой!
Богдан лише головою похитав:
— Я що, гуморальний? Я не можу розірватися на частини, Олю. Я працюю, як кінь, щоб у вас усе було. Забула, як ти мене до бісу доводила через нову квартиру? «Давай переїжджай, сусіди галасливі, подвір’я брудне, метро далеко…»
— Та краще б ми в тій хрущовці жили! — зірвалася вона. — Але з нормальним чоловіком і батьком, який хоча б іноді бачить своїх дітей, а не тільки в неділю після обіду!
Богдан гупнув на стілець — так і впав усіма своїми дев’яноста кілограмами:
— Слухай, ну ми ж домовлялися, так? Ти вдома, з дітьми, господарство, затишок і все таке. Я на роботі пупок рву, гроші в хату несу. Що змінилося? Коли це раптом стало проблемою?
Олена розплющила рота, щоб відповісти по всій формі, але тут вхідні двері — бах! — розчинилися, і з передпокою почулися голоси дітей, рюкзаки полетіли на підлогу.
— Гаразд, потім додумаємо, — буркнула вона і вилетіла з кухні, на ходу натягуючи посмішку. Таку ненатуральну, що аж щоки звело.
Богдан відкрив свей ноут. До вечора треба встигнути презентацію допрацювати, а в голові — туман і жодної тверезої думки.
Вечором, коли діти вже спали, Олена сиділа на кухні і бездумно гортала стрічку в телефоні. Вона вже не плакала, просто всередині ніби оніміло. Двадцять два роки шлюбу, і кожен рік їхні стосунки все більше нагадували бухгалтерський звіт: доходи, витрати, активи, пасиви. Коли все встигло стати так складно?
Богдан увійшов на кухню і мовчки сів навпроти.
— Каву будеш? — спитала Олена, не підводячи очей.
— Буду, — відповів він. — Олю, нам треба поговорити.
— Про що? — вона встала і клацнула кнопкою електричного чайника. — Все й так зрозуміло. Ти вилітаєш післязавтра. Ми з Сашком поїдемо до лікарні самі.
— Послухай, — Богдан підійшов до неї і обережно поклав руки на плечі. — Я розумію, що тобі важко. Але це дійсно важливо для мене.
— Важливіше за нас? — Олена повернулася до нього, і в її очах Богдан побачив не злість, а втому і розчарування.
— Це все для вас, — тихо сказав він. — Усе, що я роблю — для вас.
— Ні, Богдане, — Олена похитала головою. — Це все для тебе. Для твого самолюбства, для твоєї кар’єри. Ми з дітьми давно вже на другому плані.
— Брешеш, — спробував заперечити Богдан.
— Правда. Знаєш, коли Сашко говорив про свою операцію, знаєш, що сказав? «Добре, що це під час татової відрядження, а то б він нервував через пропущену роботу». Дитині одинадцять років, а він вже навчився пА потім у віконці хати засвітився вечірній ліхтар, і здалося, що хоч трішки, але щось у їхньому житті може стати знову теплим.
