У тридцять два роки стати вдовою — це не просто біль. Це щоденна битва, де не можна показати слабкість. Особливо коли на руках маленька дитина, а в душі — вічне почуття провини перед собою, перед життям, перед донькою. Чоловік пішов раптово — аварія, ранок, без прощання. І я залишилася сама з крихітною Соломією та відчуттям, що вже не буде ні світла, ні тепла, ні майбутнього. Та, схоже, доля вирішила випробувати мене як слід.
На щастя, після університету мене відразу взяли на роботу — не дуже престижну, але стабільну. Материнство не зруйнувало мою кар’єру, але зробило кожен крок у два рази важчим. Я економила на собі, прокидалася до світанку, поверталася ввечері, знесилена. Трималася лише на любові та допомозі мами. Саме вона тоді підставила мені плече: годувала, гуляла з Соломією, допомагала з уроками. Без неї я б не впоралася.
Перші роки проминули, мов у тумані. Я навіть не думала, що колись знову впущу до серця чоловіка. Та й як? Дитя потребувало батька, а я не могла вимовити слово «кохання» без сліз. Соломія підростала, потім — школа, юнацький бунт. Сварилися, мирилися, знову сперечалися, але я завжди була поруч. Хотілося, щоб вона виросла сильною, але не жорстокою. Я старалася, як уміла.
Коли вона вступила до університету, я вирішила відступити. Не лізти, не дихати їй у потилицю. Інтерес до її хлопця залишався без відповіді. Її життя, її вибір. Я свою історію вже прожила… Так думала, поки один колега, Богдан, не запросив мене до театру. Сходили пару разів. Нічого не вийшло. Я ще жила минулим, а він — спогадами про колишню дружину. Розійшлися тихо. Але я згадала, що я жінка. Що я можу сміятися, слухати компліменти, отримувати квіти. Цього мені ніхто не дарував уже так давно.
Минуло багато років. Соломія вийшла заміж, народила сина — я стала бабусею. Зять у неї чудовий, врівноважений, терплячий. Навіть її непростий характер витримує — значить, любить. Я пишалася ними. Думала, на цьому моє життя й закінчується. Але воно раптом… почалося знову.
Олег з’явився несподівано. Зіткнулися на виставці. Він — удівець, я — удовиця. Спочатку просто розмовляли. Потім — прогулянки, дзвінки, цікаві історії. Працював радником у міжнародних справах, півжиття провів у відрядженнях. Ерудований, тонкий, з глибоким поглядом. Мені з ним було тепло. Спокійно. Без напруження. Просто — рідна душа.
Та варто було згадати про нього, як донька перетворилася на камінь. Соломія скаженіла. Її дратувало все: його вуса, голос, вік (він був молодший за мене на три роки). Навіть те, що він заздалегідь поділив своє майно між дітьми — для неї це було підозріло. Казала, що я наївна, що мною користуються. Не слухала, перебивала, йшла геть, коли я намагалася пояснитися. А я ж ніколи не просила в неї ні поради, ні дозволу на щастя…
Вона приходила все рідше. Раз на місяць, іноді — з онуком, іноді — сама. Дивилася з докором, ніби я зрадила її. А я — я ж усе життя жила лише для неї. Усе віддала. Навіть власне щастя — на вівтар материнства.
Кілька разів я збрехала — сказала, що ми з Олегом давно не бачилися. Що все скінчилося. Лише б не бачити цієї образи в її очах. Але я втомилася. Втомилася ховати свою любов, ніби це злочин. Мені боляче, що донька ставить мене перед вибором: він чи я. Невже дорослі діти мають право руйнувати те, що може зігріти душу їхніх батьків?
Може, варто зібрати всіх за одним столом. Поговорити. Спокійно, по-людськи. Але я боюся: раптом сварка, раптом назавжди розірветься те крихке, що лишилося між нами. Я не знаю, як вчинити. Боротися за своє право бути щасливою — чи відпустити все і знову стати самотньою заради миру в сім’ї.
Поки я чекаю. Поки мовчу. Але всередині все кричить: я ж теж людина, і я маю право на любов — навіть у шістдесят.
