Одягла мене з дому
Ганна Михайлівна стояла на порозі власної хати з двома валізами в руках і не могла збагнути, що відбувається. За спиною глухо вдарили двері, заскреготав замок. Донька Соломія замкнула її на всі засуви.
– Мамо, я серйозно! – гукала Соломія з-за дверей. – Поки не опам’ятаєшся, додому не повернешся!
Ганна Михайлівна притулилася до стіни під’їзду. Ноги тремтіли, а в голові дзвеніло. Сімдесят два роки прожила на світі, а такого сорому ще не зазнавала.
– Соломійко, відчини, будь ласка, – попросила вона, намагаючись стримати сльози. – Поговоримо спокійно.
– Ні! – відрізала донька. – Набридло мені з тобою сперечатися. Скільки можна терпіти твої витівки?
Витівки. Ганна Михайлівна гірко посміхнулася. Витівкою донька називала її спробу захистити онука Данилка від побоїв вітчима.
А почалося все вранці, коли вона прокинулася від дитячого плачу. Данилкові було всього вісім років, але плакав він якось безнадійно, по-дорослому. Ганна Михайлівна зірвалася з дивана – спала вона у вітальні, поступившись своєю спальнею Соломії з новим чоловіком Богданом – і прислухалася.
– Я ж казав, прибери іграшки! – ревів Богдан. – Скільки можна повторювати?
– Вже прибрав, – хлипав Данилко.
– Брешеш! Ось машинка під ліжком валяється!
Лускіт ляпаса, потім дитячий крик. Ганна Михайлівна не витримала і вдерлася до кімнати.
– Що ви робите? – обурилася вона, побачивши червоне личко онука. – Це ж дитина!
– Не втручайтеся, Ганно Михайлівно, – холодно сказав Богдан, застібаючи сорочку. – Це не ваша справа.
– Як не моя? Це мій онук!
– А мій пасербок. І я маю право його виховувати.
Соломія стояла біля вікна, відвернувшись від сина. Ганна Михайлівна підійшла до Данилка й обійняла його.
– Данилку, усе гаразд, бабуся поруч.
– Мамо, не пести його, – втрутилася донька. – Богдан має рацію, хлопець зовсім розбалувався.
– Розбалувався? – Ганна Михайлівна не вірила своїм вухам. – Він учиться на відмінно, допомагає по хаті, нікого не турбує!
– Ще як турбує, – буркнув Богдан. – ЗавСонце зайшло за хмари, а в серці Ганни Михайлівни все ще тліла надія, що одного дня вона знову обійме свого Данилка і почує рідний сміх у стінах свого будинку.
