**Щоденник Дарини**
Колись у селах було весело. Молодь ходила на танці, навіть у сусідні села. Тоді не було інтернету, тому гуляли, жартували, життя було інше.
Я вийшла заміж за любов’ю за Ярика з сусіднього села. Він приїхав тоді на старенькому мотоциклі на вечірку, побачив мене — і запалав. Я була сором’язливою, це видно було по моїм палаючим щокам, коли він підходив.
— Тарасе, а ця Дарина з кимось зустрічається? — запитав Ярик у знайомого хлопця.
— Ні, але багато хто за нею залицяється. Ти що, закохався? — засміявся Тарас.
— Гарна дівчина, — промовив Ярик, дивлячись на мене. Вирішив не гаяти часу.
Музика гриміла, а Ярик підійшов, взяв мене за руку, запросив танцювати. Весь вечір не відходив, відчував, що я йому теж подобаюсь.
Вийти з клубу встигли пізно, місяць світив яскраво.
— Дарино, я на мотоциклі, — запропонував він. — Хочеш прокататись? А якщо боїшся — просто прогуляємось.
— Ліпше прогулятися.
Йшли під місяцем, тримаючись за руки. Ніхто не був щасливішим за нас. Я закохалася з першого погляду. До того ж ніколи серйозно не зустрічалася з хлопцями — лиш знала, що комусь подобаюсь.
Той вечір Ярик провів мене додому. Довго стояли під вікнами, нарешті попрощались, і я побігла в хату. Потім чула, як він прокотів повз наш двір на мотоциклі — їхав у своє село, за п’ять кілометрів.
— Ось вона, любов… — думала я, лягаючи спати.
Сон не йшов, серце билося. Ярико сподобався — високий, статний, темноволосий, а очі — блакитні.
— Ніколи такого не відчувала. Навіть коли в дев’ятому класі подобався Борис, але швидко минуло.
Час минав. Ярико часто приїжджав, а одного разу сказав:
— Давай я тебе викраду? Одружимось?
— Навіщо викрадати? Я й так за тебе вийду.
— Тоді чекай сва́тів! — сміявся він, обіймаючи мене.
Незабаром він приїхав із батьками просити моєї руки — на трійці коней, з дзвіночками та стрічками. Так, як колись у давнину…
Ярико був гарним, тому я й закохалася. Хоча мати й попереджала:
— Доню, занадто вже гарного хлопця ти вибрала. Красені чоловіки — самі собі на умі…
— Мамо, ми любимо одне одного, у нас усе буде добре.
— Дай Боже, — зітхнула мати, дивлячись на зятя, який не відводив очей від мене.
Жили в його селі. Але молодь тягнулася до міста, тому через три роки ми з Яриком також вирішили переїхати. В нас уже був синок.
— Їдьте, — підтримала свекруха. — За Миколкою придивлюся, вже ходить сам, легше буде. А що вам тут робити? У місті заводи, робота є, облаштуєтесь. Потім заберете хлопчика.
Так і зробили. Оселилися у місті, де життя було зовсім іншим. Скрізь люди, молодь, робочі руки потрібні. Ярико влаштувався на завод, я — на швейну фабрику.
— Дарино, мені дають кімнату в гуртожитку! — радісно сказав він. — Буде своє помешкання.
— Невже? Дуже тішуся! Заберемо Миколку, йому вже три роки, віддамо у садочок. Так сумуАле згодом життя пішло іншим шляхом — Ярико покинув нас, і лише з віком я зрозуміла, що його втрата стала моїм справжнім звільненням.
