Вигнала мене з дому
Галина Миколаївна стояла на порозі власної квартири з двома валізами в руках і не йняла віри. За спиною грюкнули двері, клацнув замок. Донька Оксана замкнула її на всі засуви.
— Мамо, я серйозно! — гукала Оксана з-за дверей. — Поки не опам’ятаєшся, додому не ввійдеш!
Галина Миколаївна притулилась до стіни під’їзду. Ноги тремтіли, в голові шуміло. Сімдесят три роки прожила, а такого приниження ще не знала.
— Оксанко, відчини, будь ласка, — прошепотіла вона, силкуючись стримати сльози. — Поговоримо тихо.
— Ні! — відрізала донька. — Набридло мені з тобою сперечатися. Як довго можна терпіти твої витівки?
Витівки. Галина Миколаївна гірко посміхнулася. Витівкою донька називала її спробу захистити онука Данилка від побоїв вітчима.
А почалося все вранці, коли вона прокинулася від дитячого плачу. Данилкові було лише вісім, але плакав він якось безнадійно, по-дорослому. Галина Миколаївна встала з дивана — спала вона в вітальні, поступившись своєю спальнею Оксані з новим чоловіком Сергієм — і прислухалася.
— Я ж сказав, прибери іграшки! — ревів Сергій. — Скільки можна повторювати?
— Вже прибрав, — хлипав Данилко.
— Брешеш! Ось машинка під ліжком валяється!
Лускнув звук ляпаса, потім дитячий крик. Галина Миколаївна не витримала й увірвалася в кімнату.
— Що ви робите? — обурилася вона, побачивши червоне обличчя онука. — Це ж дитина!
— Не втручайтеся, Галино Миколаївно, — холодно сказав Сергій, застібаючи сорочку. — Це не ваша справа.
— Як не моя? Це мій онук!
— А мій пасинок. І я маю право його виховувати.
Оксана стояла біля вікна, відвернувшись від сина. Галина Миколаївна підійшла до Данилка й обняла його.
— Данилку, усе добре, бабуся поруч.
— Мамо, не пести його, — втрутилася донька. — Сергій правий, дитина зовсім розбалувалася.
— Розбалувалася? — Галина Миколаївна не вірила своїм вухам. — Він добре вчиться, допомагає по хаті, нікому не заважає!
— Ще як заважає, — буркнув Сергій. — Постійно щось роняє, галасує, телевізор голосно дивиться.
— Це ж дитина! Діти не можуть сидіти нерухомо!
— Можуть, якщо їх правильно виховувати, — відрізав Сергій і пішов у кухню.
Галина Миколаївна провела онука в школу й усю дорогу думала про те, як змінилося її життя з появою в домі цього чоловіка. Оксана познайомилася з ним півроку тому на роботі. Сергій виявився начальником відділу, де працювала донька. Сорок шість років, розлучений, дітей нема. Спочатку все було чудово — квіти, подарунки, ресторани. Оксана сяяла від щастя.
— Мамо, нарешті я зустріла справжнього чоловіка, — казала вона. — Сергій такий сильний, рішучий. Знає, чого хоче від життя.
Галина Миколаївна раділа за доньку. Після розлучення з батьком Данилка Оксана довго не могла знайти собі пару. Зустрічалися різні чоловіки, але стосунки не складалися. То пили, то працювати не хотіли, то з дітьми не вміли знайти спільну мову.
А Сергій спочатку здавався ідеальним. Добре заробляв, був ввічливим із Галиною Миколаївною, навіть грав із Данилком у футбол у дворі.
Але коли він переїхав до них, усе різко змінилося. Першим ділом Сергій вимагав, щоб Галина Миколаївна звільнила йому спальню.
— Мамо, ну зрозумій, — благала Оксана, — ми ж дорослі люди, нам потрібен особистий простір.
Галина Миколаївна погодилася, хоча спати на дивані у вітальні було незручно. Спина боліла, ночами часто прокидалася.
Потім Сергій почав диктувати свої правила. Дивитися лише ті канали, які подобаються йому. У холодильнику тримати лише ту їжу, яку він їсть. До Данилка ставитися суворо, без поблажок.
— З хлопчика треба виховувати чоловіка, — пояснював він Оксані. — А ви з матір’ю його тільки пестите.
Оксана з усім погоджувалася. Галина Миколаївна не впізнавала свою доньку. Раніше Оксана була самостійною, мала свою думку. А тепер слухала Сергія, начебто під гіпнозом.
Після школи Галина Миколаївна зайшла в магазин купити продукти на вечерю. Хотіла зварити борщ — Данилко його дуже любив. Але коли прийшла додому, виявилося, що Сергій уже повернувся з роботи.
— Галино Миколаївно, — сказав він, побачивши її з пакетами, — ми з Оксаною хочемо поговорити з вами.
Вони сіли за кухонний стіл. Оксана нервувала, Сергій дивився на Галину Миколаївну уважно, наче слідчий на допиті.
— У чому річ? — запитала вона.
— Річ у тому, що ваше втручання у виховання Данилка заважає нашому сімейному життю, — почав Сергій. — Ви постійно пестите хлопчика, підриваєте мій авторитет.
— Я простоГалина Миколаївна підвелася, взяла валізи й пішла до центру міста, де знаходилася притулок для літніх жінок, яких вигнали діти — там, нарешті, вона відчула, що не одна.
