Піти чи залишитися
Оксана відкрила двері й здивувалась, побачивши доньку Марійку та незнайомого хлопця, що привітно посміхався.
— Привіт, мам, знайомся, це Тарас, — вирішила, що вам пора познайомитись. А тата нема вдома? — швидко говорила донька й одразу ж підштовхувала вперед хлопця. — Заходь, Тарасе, не соромся, у мене чудові батьки.
— Добрий день, — трохи зніяковіло привітався він і зайшов у кімнату.
Оксана усміхнулась, щоб підбадьорити його, і кивнула у відповідь.
— Мам, вибач, що без попередження нагрянули, ми тільки чаю вип’ємо, — балакала Марійка, — а потім підемо в кіно.
Тарас поводився чемно, скромно посміхався, але підтримував розмову.
— Мамо, а де тато? Я хотіла, щоб він познайомився з Тарасом.
— Ну де ж може бути наш тато? У гаражі, звісно. Колупається там, казав, машину треба пропилососити й вимити. Сам усе робить, на автомийку йти не хоче… — відповіла Оксана.
Незабаром Марійка з Тарасом зібралися йти. Хлопець ввічливо подякував і попрощався.
«Ой, який ввічливий і вихований», — подумала мати, зачиняючи за ними двері.
Марійка вчиться в університеті на другому курсі — донька вже доросла. Оксана навіть не помітила, як вона виросла. А вже постійно питає матір про життя, радиться: як вчинити, що робити в тій чи іншій ситуації, чекає підказок.
Іноді, звісно, мати радить доньці, але бувають такі випадки, коли відповідає:
— Доню, на це питання в мене немає однозначної відповіді й ніколи не буде, як немає єдино правильних рішень. Інше життя влаштовує нам пастки, ніби натякає, що для всього свій час.
У кожного своя доля, і життя розпоряджається по-своєму. Оксана, проживши з чоловіком більше двадцяти років, завжди була на роздоріжжі. Вона добре пам’ятає, як подруга Галинка познайомила її з Іваном.
— Оксанко, знайомся — це Іван, друг мого Петра, — підвела вона високого й хударлявого хлопця, що виглядав зніяковілим і трохи розгубленим. — Він працює з моїм Петром, той давно просив познайомити друга з кимось із подруг. Ну, спілкуйтеся. — Галинка усміхнулася й пішла до свого хлопця серед танцюючих.
Студентська дискотека була в розпалі. Оксана з Галинкою вчилися в університеті, навчання добігало кінця. Галинка з Петром збиралися одружуватися через два місяці. Іван виглядав чужим серед студентів, соромився, ніяковів. Сутулився, немов бентежився через свій зріст, був трохи незграбний, озирався, розглядаючи веселу студентську юрбу.
— Іване, ти десь вчишся? — першою заговорила Оксана.
— Ні, я вже третій рік працюю водієм, а до того армію відслужив.
«Дивно — відслужив, а навіть не пожорстків, високий і худий, — подумала Оксана. — Зазвичай хлопці після армії повертаються іншими». У неї перед очима був приклад старшого брата.
— Ми з Петром разом служили, так і здружилися, а після армії разом і на роботу влаштувалися. Вчився тільки в школі. А ви, значить, з Галинкою тут навчаєтеся?
Він дивився Оксані в очі з усмішкою. А посмішка була такою хлоп’ячою й чарівною, що вона мимоволі відповіла, хоч і не хотіла давати йому підстави на щось сподіватися. Він їй не сподобався. Так і відбулася їхня перша зустріч. І якби тоді хтось сказав їй, що це її майбутній чоловік, вона б від щирого серця реготала.
Але, як кажуть, від долі не втечеш. Мабуть, життя було б нудним і одноманітним, якби ми заздалегідь знали, де й з ким опинимося через рік. Кожного разу, коли Іван запрошував Оксану на побачення, вона думала, що це востаннє — ну, погуляють, побалакають і розійдуться. Наступного разу відмовить.
Час минав, а Оксана не рішалася сказати «ні». З одного боку, шкодувала цього скромного й доброго Івана, з другого — біля неї не було хлопців, до яких вона ставилася б серйозно, за кого б могла вийти заміж.
— Оксанко, ну як у тебе справи з Іваном? — питала Галинка.
— Нормально, сама не знаю як, — байдуже відповідала подруга.
Вже й на весіллі Галинки з Петром погуляли — Оксана з Іваном були свідками. Веселилися й раділи за друзів. Оксана вже закінчила університет і влаштувалася на роботу. Так і зустрічалися. І ніби звикла, розуміла, що Іван — справжній. Вирішила порадитися з матір’ю.
— Мамо, я вже познайомила тебе з Іваном. Не знаю, що й робити. Він уже про весілля починає говорити, а я не знаю, що відповісти. Одно знаю — що він надійний, працьовитий, турботливий, але багато чого не знає, не начитаний і книжки не любить.
— Доню, не забивай собі голову. Ну й що, що не читає? Зате вірний і дивиться на тебе закоханими очима, — говорила мати. — Якщо щось — звикнете. З часом різниця в освіті стане непомітною.
При