Обирай: або твій пес, або я! Мені вже несила терпіти цей собачий сморід! заявив чоловік. Вона обрала чоловіка, відвезла собаку у ліс… А ввечері він сказав, що йде до іншої.
Марічка любила свого чоловіка, Остапа, до нестями. Вони прожили разом пять років, дітей ще не мали, зате був Бурко старий вівчар, якого Марічка підібрала ще цуценям, ще до знайомства з Остапом.
Бурко був справжнім членом сімї. Розумний, вірний, він розумів усе без слів. Але роки зробили своє: у собаки почали боліти лапи, шерсть випадала клаптями, і запах від нього йшов не найкращий.
Остап довго терпів. Але коли Бурко, не дочекавшись прогулянки, зробив калюжу у коридорі просто на новій ламінованій підлозі терпіння його урвалось.
Досить! закричав Остап, запхавши носа старого Бурка в калюжу. Я живу, як у собачнику! Від песячої шерсті їсти не можна, запах всюди, а тепер ще й це! Марічко, вирішуй: або я, або ця розвалюха!
Остапе, куди ж я його подіну? Йому вже дванадцять ридала Марічка, обіймаючи винного пса.
В притулок! У ліс! Приспати! Мені однаково! відрізав чоловік. Якщо до вечора його тут не буде я йду. Я хочу жити у порядку, а не з твариною під боком!
Марічка була слабка. Вона панічно боялася самотності. Боялася втратити Остапа, який утримував родину, із яким у них були спільні мрії про відпустку, про квартиру в кредит…
Вона обрала чоловіка.
Вона відвезла Бурка з міста.
Пес ледве застрибнув у машину, поскукуючи від болю у суглобах, але облизав їй руку. Він думав, що це поїздка на прогулянку.
Марічка всю дорогу плакала.
Вона висадила його в лісосмузі, приблизно за двадцять кілометрів від міста. Привязала поводок до дерева, щоб він не біг за машиною.
Пробач мені, Бурко Пробач шепотіла вона, не наважуючись зустрітися з його вірними, старими очима.
Бурко не виривався. Просто сів і дивився на неї. Він усе зрозумів.
Марічка залишила йому миску з кормом, сіла у машину й зірвалася з місця. В дзеркалі заднього виду вона бачила, як Бурко, забувши про біль, кинувся бігти за машиною, впявся у поводок і завив. Хрипло, відчайдушно.
Цей завивання Марічка чула ще довго у вухах.
Вона повернулася додому наче з могили. Очі опухли від сліз.
Остап був вдома. Збирав речі.
Ти ти куди? ледве вимовила вона. Я все зробила. Бурка немає. Я відвезла його
Остап поглянув на неї з холодною усмішкою.
Молодець. Швидко впоралась. Але знаєш… я все одно йду.
Як це?! Куди?!
До Олени. Ти її знаєш, із бухгалтерії. Ми зустрічаємось вже півроку. Вона чекає на мою дитину.
Марічка безсило сіла на стілець. Усе поплило перед очима.
Але ти ж мені поставив ультиматум Пес або ти Навіщо?!
Я перевіряв, цинічно промовив Остап. Чи проявиш ти характер. Думав може, бійся за друга. А ти Зрадила собаку заради чоловічих штанів. Мені навіть страшно з такою бути. Якщо собаку, який тобі десять років відданий, у лісі залишила то мене хворого ти на смітник винесеш.
Він застібнув валізу.
Прощавай, Марічко. І так Бурко був єдиним мужиком у цьому домі. А ти зрадниця.
Коли двері зачинилися за чоловіком, Марічка заридала.
Вона усвідомила, що наробила. Заради людини, яка її не любила, вона зламала душу істоті, що обожнювала її.
Вона схопила ключі й помчала назад у ліс.
Надворі була ніч, лило, як із відра.
Вона дісталася до того самого дерева.
Поводок був перегризений. Миска перевернута. Бурка не було.
Бурко! Бурку! Мій хлопчику! кричала вона, бігаючи по мокрому лісі, роздряпуючи обличчя гілками.
Вона шукала його три дні. Розклеювала оголошення, писала в групи волонтерів. Вона не їла, не спала.
Четвертого дня їй подзвонили.
Ви шукали вівчарку? Знайшли на трасі під Києвом, збила вантажівка.
Марічка поїхала на впізнання.
Це був він.
Мабуть, Бурко перегриз поводок і побіг її шукати. Біжав додому через біль і страх до тієї, хто його зрадила. Й загинув край дороги, так і не дочекавшись.
Марічка поховала Бурка.
Минуло два роки.
Вона живе сама. Більше заміж не виходила не довіряє ні людям, ні собі.
Остап щасливий з новою дружиною і донькою. Про Марічку він забув, як про страшний сон. Для нього це була просто “перевірка” гарний привід піти, переклавши провину на жінку.
А Марічка Марічка працює волонтеркою у притулку для старих собак. Вона миє їм вольєри, годує, прибирає, лікує їхні рани. Вона намагається спокутати свою провину.
Щоночі їй сниться одне й те саме: вона стоїть біля дерева, а Бурко дивиться на неї. Вона кличе його, а він не підходить. Просто дивиться. Без злості. З безкраїм собачим сумом.
В його погляді її вирок.
Мораль: Зрада не прощається. Не жертвуйте вірними друзями заради тих, хто ставить умови. Справжнє кохання не примушує обирати. А якщо примусив значить, давно вас не любить. Не повторюйте моїх помилок.
