Ганна Іванівна любила у цьому житті дві речі: себе — безумовно, та свого сина Петрика — з фанатичною, майже релігійною відданістю. Петрик був не просто сином. Він був Сонцем, навколо якого обертався її маленький, ретельно вилизаний всесвіт. З пелюшок він отримував найкраще: іграшки, які сусідські діти бачили лише у вітринах, одяг «як у принца» та різні делікатеси.
Петрика водили на всі можливі гуртки: від бальних танців («Для постави, Петрусю!») до карате («Щоб міг дати відсіч!»). Петрик, треба віддати йому належне, демонстрував міцну стабільність: ніде не затримувався довше місяця. Вчитися було нудно, займатися — неймовірно. Набагато веселіше було ганяти голубів у дворі, малювати вуса на афішах та лякати до серцевої недостатності кішку Мурку, за що та одного разу залишила йому на новеньких джинсах пам’ятні подряпини. Ганна Іванівна лише зітхала: «Що вдієш, характер!»
Петрик виріс. Витягнувся в такого дурня з постійно сонними очима і руками, які ніколи не знали мозолів. І тоді перед Ганною Іванівною постало нове святе завдання: захистити Сонце від зазіхань. Від дівчат. Особливо — від «негідних». У її особистий рейтинг «гідності» входили: квартира (бажано окрема, у центрі), машина (іномарка, не старша трьох років) і батьки (обов’язково заможні, зі статусом). Петро, звиклий, що мама знає краще, слухняно відправляв одну по одній. «Та що ти, Петре, у неї ж батько — звичайний інженер!» або «Уяви, вона їздить метро! Зовсім не твій рівень». Постійної дівчини не було. Усі були «не такі».
Допоки одного разу у Будинку культури, куди Петра занесло у пошуках безкоштовного концерту (а раптом частуватимуть?), він не зіткнувся лобом із Олею. Оля несла стопку книжок, і вони розсипалися. Петро, рухомий рідкісним поривом, допоміг зібрати. Подивився у великі, сірі, як дощова хмара, очі. І… щось клацнуло. Оля працювала бібліотекаркою. Жила у скромній «однушці» на околиці, яка дісталася від бабусі. Машини не мала. Батьки — вчителі з провінції. За всіма параметрами Ганни Іванівни — катастрофа. Але Оля була тихою, усміхненою, пахла книгами та ваніллю. Петро, вперше у житті, не послухав маму. Привів Олю додому.
Ганна Іванівна зустріла наречену, як генерал — ворожого розвідника. Огляд з ніг до голови. Холодний чай. Запитання, як допит:
«Квартира є? Гаразд, однушка… На околиці… Батьки? Вчителі? Цікаво… А машину водити вмієш? Ні? Сумно».
Оля червоніла, м’яла серветку, відповідала тихо й чесно. Петро їв мамин торт і дивився у вікно. У душі Ганни Іванівни лютував ураган обурення. «Ця сіра миша?! Для мого принца?! Аніколи!»
Але Петро вперся. Вперше. Можливо, єдиний раз у житті. І Ганна Іванівна, стиснувши зуби, дала «добро». Не тому що змирилася. Вона затаїлася. Як павук.
Весілля було скромним. Оля переїхала до квартири Ганни Іванівни (куди ж ще?). І почалося. Те, що на кухні у свекрухи називається «притиранням», а насправді — планомірне знищення.
«Олюню, суп сьогодні… якийсь несмачний. Не те що я варю. Петрусю мій любить наваристий борщ, а це — вода водою».
«Ой, а пил на комоді! Петрусю алергік, ти знаєш? Треба витирати щодня!» (Оля витирала вранці й увечері).
«Петрусю, подивись, як Оля твою сорочку випрасувала! Зморшка! Ти ж не підеш так на роботу? Знімай, я перепрасую».
Оля терпіла. Любила Петра. Сподівалася, що він захистить. Але Петро звик, що мама завжди права. І мовчав. Інодиї бурчав: «Ну, Олю, старайся. Мама ж піклується».
Ганна Іванівна атакувала витонченіше:
«Знаєш, Петрусю, а Оля сьогодні в магазин ходила… Таку дешеву ковбасу купила! Економить, чи що, на тобі?»
«Ой, Олюню, ти в цій кофточці… наче мішок. Не личить тобі. Петрусю, скажи їй, щоб не вдягала». (Кофточка була новою, купленою на зарплатню Олі).
Оля плакала в подушку. Петро дратувався: «Годі нити! Мама просто хоче як краще! Звикай!»
Одного разу, повернувшись з роботи (Оля підробляла у вечірній школі), вона застала картину: Ганна Іванівна виливала приготовлений Олею суп.
«Ой, Олюню! Пробач! Я ненавмисно… Здалося, що прокис. Та нічого, Петрусю, я тобі яєшню зроблю! Краще моєї яєшні немає нічого!»
Оля подивилася на Петра. Він знизав плечима: «Що вдієш, мама ненавмисно. Не реви».
Це була остання крапля. Не крик, а тихий стогін вирвався у Олі: «Петре, я так більше не можу…»
«Ну і що?» — байдуже спитав він, розглядаючи ніготь.
Через місяць вони подали на розлучення. Оля пішла тихо, забираючи валізку з речами й розбите серце. Ганна Іванівна тріумфувала:І сталося так, що Ганна Іванівна зустрічала старість у самотності, дивлячись, як мешканки будинку для літніх людей отримують листи й гостинці від своїх дітей, а до неї так ніхто і не прийшов.
