Тетяна Миколаївна обожнювала в цьому житті дві речі: себе — беззастережно, та свого сина Петрика — з фанатичною, майже релігійною відданістю. Петрик був не просто сином. Він був Сонцем, навколо якого обертався її невеликий, ретельно вилизаний світ. З пелюшок він отримував найкраще: іграшки, які сусідські діти бачили лише у вітринах, одяг «як у князя» та різні делікатеси.
Петрика водили на всі можливі гуртки: від бальних танців («Для постави, Петрусю!») до карате («Щоб міг дати відсіч!»). Петрик, треба віддати йому належне, демонстрував завидну стабільність: ніде не затримувався довше місяця. Вчитися було нудно, займатися — немислимо. Набагато веселіше було ганяти голубів у дворі, малювати вуса на афішах та лякати до смерті кішку Мурку, за що та одного разу залишила йому на новеньких джинсах пам’ятні подряпини. Тетяна Миколаївна лише зітхала: «Ну що вдієш, вдасться!»
Петрик виріс. Витягнувся в такого ледаря з вічно сонними очима та руками, що не знали мозолів. І ось перед Тетяною Миколаївною постала нова священна місія: захистити Сонце від посягань. Від дівчат. Особливо — від «негідних». До її особистого рейтингу «гідності» входили: квартира (бажано окрема, у центрі), машина (іномарка, не старша трьох років) та батьки (обов’язково заможні, з положенням). Петро, звиклий, що мама знає краще, слухняно відганяв одну за одною. «Ну що ти, Петре, у неї ж батько — звичайний інженер!» або «Уявляєш, вона на метро їздить! Зовсім не твій рівень». Постійної дівчини не було. Усі були «не такі».
Допоки одного разу у Будинку культури, куди Петра занесло у пошуках безкоштовного концерту (раптом частуватимуть?), він не зіткнувся лобом із Олею. Оля несла стопку книжок, і вони розсипалися. Петро, під впливом рідкісного пориву, допоміг зібрати. Подивився у великі, сірі, як дощова хмара, очі. І… щось клацнуло. Оля працювала бібліотекарем. Жила у скромній «однушці» на околиці, що дісталася від бабусі. Машини не мала. Батьки — вчителі з провінції. За всіма параметрами Тетяни Миколаївни — катастрофа. Але Оля була тихою, усміхненою, пахла книгами та ваніллю. Петро, вперше в житті, не послухав маму. Привів Олю додому.
Тетяна Миколаївна зустріла наречену, як генерал — ворожого лазутчика. Огляд з ніг до голови. Холодний чай. Питання, як допит:
«Квартира є? Ага, однушка… На околиці… Батьки? Вчителі? Цікаво… А машину водити вмієш? Ні? Сумно».
Оля червоніла, м’яла серветку, відповідала тихо та чесно. Петро їв мамин торт і дивився у вікно. У душі Тетяни Миколаївни бушевав ураган обурення. «Ця с«Ця сіра миша?! Для мого князя?! Ніколи!» — прошепотіла вона, стискаючи кулаки, і в цю мить її серце пройняв дощ, що нагадав їй дощові хмари в очах Олі.
