Доброго дня. Хочу розповісти свою історію, де емоції досі не вщухли. Може, хтось засуджуватиме мене. А хтось зрозуміє. Але головне — я скажу це вголос. Мені тридцять, і зовсім недавно я вперше стала матір’ю. Та й не просто матір’ю, а одразу двійнят! Дочка Соломія й син Яромир — дві маленькі дива, яких ми з чоловіком чекали з трепетом і любов’ю. Наші діти — сенс усього нашого життя, ми розчинилися в них, і здавалося, ніщо не здатне затемнити це щастя.
Але я помилилася. Бо на тлі всього цього світла й тепла в наше життя вринулася тінь — моя свекруха. Жінка, яку я намагалася поважати, приймати, терпіти. Але в якийсь момент чаша переповнилася.
Від перших же днів після пологів вона почала кидати їдкі фрази, ніби жартома, а насправді — з отрутою під язиком. «Двійня? — хмикала вона. — У нас в роду такого не було. Ні в кого. А в тебе?» Я чесно відповідала, що й у моїй родині це вперше. Але вона не вгамовувалася: «А чому тоді діти на Данила (моего чоловіка) зовсім не схожі? У нас в роду одні хлопчики, а тут дівчинка з’явилася. Підозріло». Ці слова раз за разом вгризалися в мою психіку, викликаючи злість, біль і недоуміння. Як можна сумніватися у своїх же онуках?
Проте кульмінація настала тиждень тому. Ми з нею збиралися гуляти: я одягала Соломію, вона — Яромира. І раптом вона вимовляє фразу, від якої у мене перехопило подих:
— Я давно хотіла тобі сказати… У Яромира там все зовсім не таке, як було в Данила в його віці.
Я не повірила своїм вухам. Першою реакцією став нервовий сміх. Потім — сарказм:
— Ага, у Данила, мабуть, було все, як у дівчинки.
Але всередині мене вже клекотів вулкан. Вона переступила межу. Звинуватити мене у зраді — добре, це ще можна пережити. Але обговорювати анатомію семимісячної дитини, ставити під сумнів батьківство мого чоловіка, і все це — з огидним підтекстом… Ні. Цього я пробачити не змогла.
Я не кричала. Я просто підійшла, забрала Яромира, відчинила двері й промовила:
— Іди. І поки не зробиш тест на батьківство й не вибачишся — можеш сюди не повертатися.
Вона намагалася обурюватися, кидалася словами: «Ти не маєш права!» — але я вже не слухала. Я не відчувала нічого, крім рішучості. Стіни нашого дому тремтіли не від мого голосу, а від сили, з якою я нарешті стала на захист себе, своїх дітей і свого шлюбу.
Чоловік прийшов увечері. Я розповіла все, як є. Без перебільшень, без істерик. Він спочатку мовчав, потім обійняв мене й сказав:
— Ти все зробила правильно.
І відтоді я не відчуваю жодної провини. Моя свекруха — не жертва. Вона — доросла жінка, яка своїми руками зруйнувала до себе довіру. Я завжди була за мир, за повагу до старших. Але коли старші дозволяють собі приниження, образи, напади — мовчати не можна.
Наші діти заслуговують рости в любові, а не під гнітом чужих комплексів. Ми заслуговуємо жити спокійно. І якщо заради цього потрібно когось вигнати — значить, так тому й бути. Я мати. Я жінка. Я людина. І я обираю захищати себе та свою родину.
