Багатий чоловік
Захаров вигнав дружину після зради з гуркотом. Хоча й забезпечив її. Але спілкуватись більше не хотів — ні за яких умов!
— Ти сам винен! Тарасику, ну пробач мене! — бовтала Юля ні до чого.
— З глузду з’їхала на старості літ! — кричав він. — Так мене ганьбити?! Дякуй, що просто викидаю тебе!
Юльці було тоді, як і йому, сорок шість. Завдяки його грошам вона виглядала на тридцять максимум. І це теж дратувало Тараса! Хто б взяв сорокарічну жінку без усіх цих інвестицій?
— Тарасику, привіт! Чого не вітаєшся? — гукнув його сусід із далекого минулого, Діма, здається.
Тарас Ілліч скрипнув зубами. От що за кара! Скільки років тому він від’їхав із цього будинку, та ні ж. Впізнають. Звертаються по імені. І ладно б хтось, а то місцевий п’янюга. Один із…
Вікно авто з боку водія відчинилося, і Сергій тихо спитав:
— Допомогти, Тарас Ілліч?
Він лише махнув рукою. Швидко пройшов до під’їзду, не звертаючи уваги на колишнього сусіда. Більше ніж сусіда колись… друга? Можливо. Як давно це було…
— Ти після розлучення так і не одружився? Все ще самотній? — не вгавав Діма.
Або це не Діма? Яка різниця! Тарас півжиття старався забути. Колись вони з цим Дімою та іншими невдахами були просто молодими хлопцями. Могли разом гуляти. Випити найдешевшого вина. Коли? Тридцять п’ять років тому? А тепер він повинен вітатися з опущеними алкашами, лише тому що мати…
— Привіт, мам! — голосно гукнув він, відчиняючи двері в квартиру.
— Тарасику! — радісно скрикнула у відповідь мати.
Ну чому вона не хоче переїхати до нього, в його величезний будинок… вчепилась у це родове гніздо так міцно — не відірвеш.
— Як справи, мам?
Мати була ще досить жвавою у свої сімдесят вісім. Ходила з палицями по п’ятнадцять тисяч кроків на день. Вправно замовила продукти додому через додаток. Любила подивитись сучасне кіно на сучасній техніці, подаруваній Тарасом, і з задоволенням лаяла «мистецтво в занепаді», як вона казала. Двічі на рік їздила в теплі країни чи Європу. Сучасна літня жінка — Тарас пишався матір’ю. Із задоволенням їй допомагав. Але ця її прив’язаність до квартири… він відмовлявся це розуміти. І щоразу розмова зводилась до цього. Сам Тарас і повертав її до цієї теми, але що міг зробити — боляче!
— Мам, ти не передумала?
— Про що ти? — здивовано спитала Галина Петрівна.
Вміла вона вдавати, що не розуміє, коли було треба. Тарас любив матір… йому буде її бракувати, коли… хоча, він навіть думати про це не хотів!
— Та все про те ж, мам! Переїжджай до мене! Щоб мені сюди більше не їздити!
— То й не їзди! Я ж тебе не примушую. Захочеш побачитись — зустрінемось десь у центрі.
Як вона може так легко говорити про такі речі? Як це — не їздити? Мати ж! Найрідніша людина.
— Не їздити до тебе я не можу! — твердо сказав Тарас. — Мені потрібно переконатись, що в тебе все гаразд. Вдома і… взагалі.
— А взагалі, це в якому сенсі? З головою? — невинно спитала мати.
Тарас не стримав усмішки.
— Мамо-мамо! Ти б могла не обговорювати з сусідками моє особисте життя?
— А я обговорюю? — підняла брови мати.
— Мабуть, так, якщо місцеві алкаші питають, чи не одружився я.
— То може, тобі й справді варто одружитись! — зітхнула мати. — Тоді б мене менше контролював.
— Тобто це так виглядає? — насупився Тарас. — Те, що я приїжджаю провідати тебе — це контроль, на твою думку?
— Ти ж не просто приїжджаєш! У мене враження, що ти чекаєш, поки я стану немічною, щоб перевезти мене на свою Рублівку!
— Мам! — Тарас був обурений до глибини душі.
Мати встала з крісла і тупнула ногою:
— Так! Силою перевезти! Тобі не зрозуміти, що я просто хочу спокійно дожити в своїй квартирі! В якій виросла! І тебе, до речі, виростила, невдячний!
Тарас навіть відступив. Що на неї навадило?!
— Я в інший раз заїду… — пробурмотів він і пішов до виходу.
— Сподіваюсь, хоча б раз приїдеш без цих своїх наскоків! На Рублівку до нуворишів я не поїду! — гукала мати вслід.
Тарас жив у селищі за вісім кілометрів від Рублівської траси, але мати не уточнювала деталі. Для неї все було одне. Нувориші, вискочки і так далі. Мати все життя працювала в університеті, викладала зарубіжну літературу. Була професоркою. Чоловіка поховала досить рано, у п’ятАле через рік після весілля Тарас і Наталя вже сиділи на веранді свого будинку, сміялись і розповідали матері про плани на літо, бо зрозуміли, що справжнє багатство — це не мільйони, а тепло родини.
