Оригінальна дочка вигнала з дачі
Ганна Семенівна обережно потяглася до стиглих яблук на гілці. Спина відгукнулася звичною болючістю, але вона не звернула уваги — яблук цього року уродилося стільки, що гріх не зібрати. Ренет вдався на славу: великий, ароматний, з кислинкою. Саме те для варення, яке так полюбляє її зять Олег. А онучка Софійка буде рада яблучному пирогу до чаю, коли приїде на вихідні.
— Мамо, ти знову зі стремянкою возишся? — голос доньки ззаду змусив Ганну Семенівну здригнутися. — Скільки разів тобі казала: поклич мене чи Олега, ми все зробимо!
Марія, її донька, стояла на доріжці, уперши руки в боки. У білій блузці, з акуратно зачісаним волоссям, вона здавалася чужою серед яблунь і грядок із петрушкою.
— Та що ти, Марусенько, я ж потихеньку, — провинуто всміхнулася Ганна Семенівна, злізаючи зі стремянки. — Навіщо вас відволікати? У вас і так роботи по горло.
— Ось саме тому, — кивнула Марія, забираючи в матері кошик з яблуками. — Олег третій день документи готує, я з клієнтами по телефону розриваюся, а ти тут висоти підкорюєш. Ще впадеш, що ми з тобою робитимемо? У мене нема часу возити тебе по лікарнях, мамо!
Ганна Семенівна промовчала. Що тут скажеш? Діти виросли, у них своє життя, своя робота. Маруся з чоловіком невеликий бізнес тримають — магазин будматеріалів. Весь час на телефонах, на зустрічах. Не до матері їм.
— Мам, у нас серйозна розмова, — Марія віднесла кошик на веранду й повернулася в сад. — Ходімо, посидимо.
Серце Ганни Семенівни защеміло. Цей тон вона добре знала — так донька говорила, коли вирішувала щось важливе, але не дуже приємне.
Вони сіли на стару лавку під вишнею. Ганна Семенівна колись сама пофарбувала її в зелений колір. Фарба місцями облупилася, і треба б підновити, та все руки не доходять. Тепер, мабуть, і не дійдуть.
— Мам, пам’ятаєш, ми з Олегом казали про розширення бізнесу? — почала Марія, дивлячись крізь яблуні.
— Пам’ятаю, звісно, — кивнула Ганна Семенівна. — Ви хотіли другий магазин відкрити, в іншому кінці міста.
— Саме так. І ось, все складається. Кредит схвалили, приміщення знайшли. Але потрібні додаткові кошти на ремонт і першу закупівлю товару.
Ганна Семенівна напружилася. У неї були скромні заощадження, відкладені «на чорний день», але вона віддала б їх доньці без вагань, якби та попросила.
— Марусю, якщо тобі потрібні гроші…
— Ні, мамо, не в цьому річ, — перебила її Марія. — Ми вирішили продати дачу.
— Що? — Ганна Семенівна не повірила своїм вухам. — Яку дачу?
— Цю дачу, мам, — Марія обвела рукою ділянку. — Наш сусід Тарасович давно хотів розширити свої володіння, запропонував гарну ціну. А нам гроші потрібні зараз.
У Ганни Семенівни закрутилася голова. Продати дачу? Але як же так? Адже це їх сімейне гніздо. Тут ще її чоловік, Микола, своїми руками будинок зводив, сад садив. Тут Маруся виросла, на цих грядках вчилася працювати з землею. Тридцять років вони з чоловіком кожне літо тут проводили, а після його смерті вона й зовсім переїхала сюди жити з весни до пізньої осені.
— Але як же… я? — тихо спитала вона. — Куди ж я подінуся?
— Мамо, ти ж розумієш, що в твоєму віці вже важко самій на дачі, — Марія поклала руку їй на плече. — Ти й будинок обслуговувати не можеш нормально, і з ділянкою не справляєшся. Сад запущений, дах тече. Ми з Олегом не можемо тут постійно пропадати, щоб усе лагодити. А в тебе ж квартира є в місті, чиста, тепла. Навіть не думай, що ми тебе на вулицю виганяємо.
— Але я не хочу в квартиру, — Ганна Семенівна відчула, як до горла підступили сльози. — Марусю, я тут живу. Тут мої квіти, мої грядки, сусіди, з якими я дружу. Як же так?
— Мамо, це не обговорюється, — голос Марії став твердішим. — Рішення прийняте. Тарасович дає гарну ціну, і ми вже ударили по руках. Документи готуються. У тебе два тижні, щоб зібрати речі. Що захочеш, забереш у квартиру, решта… ну, вирішимо.
— Два тижні? — Ганна Семенівна не могла повірити своїм вухам. — Але як же так швидко?
— Краще швидко, ніж затягувати, — різко сказала Марія. — І ще, мам… дача офіційно оформлена на мене й Олега, ти ж пам’ятаєш? Ви з татом переписали її ще десять років тому, щоб нам не довелося потім із спадщиною возитися.
Ганна Семенівна пам’ятала. Як не пам’ятати? Микола наполіг: «Нехай краще зараз усе оформимо, поки живі-здорові. А то знаєш, яка потім тяганина буде». І вона погодилася. Як вона могла подумати, що власна донька виставить її з дачі, яку вони з чоловіком своїми руками збудували?
— Мам, неА потім Ганна Семенівна глибоко зітхнула, відчуваючи, як вітер шепоче їй крізь яблуні: «Ти вдома, бабусю, і це головне».
