Вигнані з дому: родинна драма у сина
Ніколи не гадала, що поїздка до сина обернеться таким приниженням. Люди змінюються з часом, але так радикально — моє сердце відмовляється вірити. Коли я розповіла про це родичам та знайомим, думки розділилися: одні нас підтримали, інші лише знизали плечима, мовляв, «та що тут такого?». Тому й вирішила винести це на суд інших — може, ми й справді щось не розуміємо в гостинності та родинних зв’язках?
Ми з чоловіком вперше поїхали до старшого сина Тараса. Він із дружиною та синочком мешкають у просторих двокімнатних апартаментах у центрі Львова. Хотіли побачити їх, обійняти онука Ярика, провести разом хоч тиждень. Валізи тріщали від подарунків: домашні пиріжки, варення, дрібнички для всіх. Зустріли нас тепло, ніби в старі добрі часи. На таксі ми дісталися до їхнього дому, невістка Соломія накрила розкішний стіл. Ми додали свої страви, налили напої, сміялися, згадували минуле. Все було так душевно, що на серці співало. Але коли настав час влаштовуватися на ніч, син несподівано оголосив:
— Мамо, тату, ми вирішили, щоб нікому не було тісно, зняти вам номер у готелі. Усе сплачено, зараз викличу таксі, а вранці повернетесь до нас!
Я оніміла. Чоловік, зніяковівши, пробуркотів:
— Тараню, сину, який ще готель? Ми ж до вас приїхали! У кімнаті Ярика є диван, ми там чудово влаштуємось…
Але Соломія, не давши йому договорити, перебила:
— Який диван? Номер вже заброньований на тиждень! Там поруч, хвилин десять їзди, і ви на місці.
Тарас стояв, опустивши очі. Видно було, що йому ніяково, але він не смів суперечити дружині. Його мовчання боліло гірше за слова.
Що нам лишалося? З важким серцем ми сіли у таксі та поїхали до цього «казенного помешкання». Ніч минула без сну. Я вертілася, ковтаючи сльози, а чоловік зітхав так, ніби ніс на плечах увесь світ. Вранці настрій був гірший від поганої погоди, а в горлі стояв ком.
Соломія зустріла нас з посмішкою, ніби нічого й не трапилося:
— Ну що, як номер? Зручно?
Я не витримала:
— Та краще б нам на підлозі постелили! Хіба так робиться — до дітей приїхали, а ночуємо в готелі, як чужі!
Вона лише знизала плечима, наче я сказала щось незначне. Тарас так і не промовив ні слова, і це мене добило. До обіду ми з чоловіком вирішили: годі. Поїхали на вокзал і взяли квитки додому на наступний день. Соломія, почувши про це, навіть не приховувала радості — лише поцікавилася, чи повернуть гроші за решту днів у готелі. Тарас, мов тінь, не промовив ні слова, хоча знав, що ми планували залишитись довше. Лише Ярик, наш любий онук, чіплявся за нас. Він наполіг супроводжувати нас на вокзал, щоб хоч трохи подовжити час разом. Соломія напередодні від’їзду була зайнята своїми справами, кинувши недбале «бувайте».
Наш молодший син, Богдан, довідавшись про таке «гостинне прийняття», подзвонив братові та влаштував йому гарячу розмову. Та що з того? Минулого не повернеш. Ми з чоловіком зареклися їздити до Тараса. Це було вперше й востаннє. Не знаю, як він тепер дивитиметься нам у вічі. Ми завжди для них із Соломією звільняли найкращу кімнату, стелили свіжу постіль, готували їхні улюблені страви. А тут — вигнали, наче непотрібних мешканців.
Найболючіше за Ярика. Через цю холодну стіну, що виросла між нами та синовою родиною, ми, мабуть, бачитимемо його значно рідше. І ця думка розриває мене на шматки…
