Він вигнав мене, звинувативши у хворобі дитини: “Ти не мати, а покарання”
— Що ти наробила?! Через тебе дитина захворіла! Забирайся! Зараз же! Я більше не хочу бачити тебе в цьому домі! — кричав він, і в його голосі не було ані крихти сумніву. Лише лють і звинувачення.
Так Тарас поставив крапку. Не в розмові — в нашій родині.
Він був певен: усе, що відбувалося з сином, — моя вина. Температура, кашель, дитячі сльози — нібито все через мене. Мовляв, я погана мати, не доглянула, “завжди все роблю не так”. І переконати його було неможливо. Він не чув і не хотів чути.
Я притулилася до стіни в коридорі, поки він метушився по хаті, грузко зачиняючи шафи, у скаженстві перекидаючи дитячі речі. У кімнаті лежав наш син — гарячий, сонний, безсилий. Я пробула з ним усю ніч, поїла, збивала температуру, не відходила ані на крок. А тепер — “забирайся”.
Коли Тарас вклав малого спати, він підійшов до мене. На обличчі — холод. В очах — крижана рішучість.
— Чому ти ще тут? Я ж сказав: геть звідси. Забудь про дитину. Він не потребує такої матері. І щоб я тебе більше не бачив.
Я не кричала. Не сперечалася. Лише шепотіла, що люблю сина, що готова мінятися, стати кращою. Благала його зупинитися. Та він не слухав.
— Ти лише заважаєш. Ти йому лише шкодиш, Оленко, — сказав він, наче вистрілив. — Мені вже все зрозуміло.
Він зібрав мій рюкзак. Мовчки відчинив двері. І показав на вихід.
Не пам’ятаю, як опинилася на вулиці. Усе розпливалося перед очима. Було холодно, руки тремтіли, а в голові лунав лише один настирливий думка: “Я покинула сина… Мене вигнали з життя моєї дитини”.
Тарас не підняв трубку наступного дня. Не відповів і через тиждень. Він заблокував мене скрізь.
Я писала листи, дзвонила його матері, благала, щоб мені хоч на хвилину дозволили побачити сина. Та ніхто не відповідав. Я ніби перестала існувати.
Я — мати. Я носила цього хлопчика під серцем дев’ять місяців. Я народила його, співала йому колискові, була поруч у безсонні ночі, тримала на руках, коли в нього боліли зубки.
А тепер — я “ніхто”.
Тарас вирішив, що має право забрати в мене дитину. Не суд, не опіка. Просто чоловік, ображений через те, що дитина застудилася.
А я й справді не винна. Це була звичайна застуда. Осінь, протяги, садочок, де всі діти чхають. Але для Тараса це стало приводом. Приводом, щоби добити. Звинуватити.
Не знаю, як усе скінчиться. Але я не здамся. Я знайду спосіб. Хоч через суд, хоч через роки — але я поверну собі сина.
Бо я — мама. А бути матір’ю — не тимчасове покликання. Це назавжди. Навіть коли твоє життя опинилося за зачиненими дверима.
