Оказалось, в ного є другий телефон… А правда виявилась зовсім не тією, яку я очікувала.
Ми з Дмитром прожили разом більше десяти років. Здавалося б, за стільки часу люди повинні стати ближчими, ріднішими, розуміти одне одного без слів. Але останнім часом я все частіше відчувала, що між нами наче виросла невидима стіна. Він став відстороненим, замкненим. Я намагалася не драматизувати — робота, вік, втома, можливо, просто пішло те саме романтичне почуття. Але все одно було боляче. Адже ми пройшли через багато: переїзди, фінансові труднощі, хвороби батьків, виховання доньки… Хіба це не зближує?
Одного звичайного вечора, прибираючи в нашій спальні, я вирішила перебрати старі зимові речі. З шафи несподівано випала чоловіча куртка, яку Дмитро, як мені здавалося, не носив уже кілька років. І раптом із внутрішньої кишені випав телефон. Невеликий, недорогий, з потертим корпусом. Він був заряджений і стояв у беззвучному режимі. Це здалося мені дивним. Телефон виглядав таким, ніби ним користуються, але чоловік ніколи про нього не згадував.
Першим поривом було покласти його на місце й вдати, що нічого не бачила. Але цікавість перемогла. Я не шукаю приводу для сварки, але якщо в сім’ї з’являються таємниці — це вже небезпечно.
Я відкрила меню. Дзвінків не було — ні вхідних, ні вихідних. Лише повідомлення. Причому лише вхідні. І ось тут моє серце стислося. Перше, що я побачила:
«Знову посварилися… Але ти знаєш, як сильно я тебе люблю. До скорої.»
Інше:
«Ти образився? Я не хотіла. Просто втомилася. Біжу в магазин, не сердься.»
І третє:
«Ти не мав так кричати. Я образилася. Але все одно цілую тебе.»
Я завмерла. Ці слова були написані… від імені чоловіка? Ні — навпаки, від жінки. І зверталися вони точно до чоловіка. Я прогортала далі. Усі повідомлення були схожими: ніжні, ображені, прощальні, пристрасні. І всі — без відповіді.
Я тремтіла від злості. Руки тряслися, а в горлі стояв ком. Невже в нього… жінка? А може, це чоловік так себе підписав? Або він сам собі писав? Я не розуміла, що відбувається, і від цієї невизначеності ставало ще страшніше.
Я прокрутила до самого першого повідомлення. Воно починалося так:
«Я не вмію говорити. Коли ти поруч — губися. Мені легше писати. Це мій таємничий щоденник про тебе. Цей телефон — як мій таємний друг. Я буду писати сюди все, що відчуваю до тебе. Іноді ти мене не розумієш, але я люблю тебе. Лише тебе. І якщо ти колись знайдеш цей телефон, знай — він увесь про тебе.»
Я сіла на ліжко й заплакала. Це було про мене. Весь цей час він вів… щоденник. Писав про наші сварки, про свої почуття, про те, чого не міг сказати в очі. Там були записи майже за два роки. Він намагався врятувати наші стосунки, як умів. Мовчав, але писав.
Коли ввечері він повернувся з роботи, я не мовчала. Просто простягнула йому знайдений телефон і сказала: «Я все знайшла». Він не злякався, не виправдовувався. Лише зітхнув, сів поруч і обійняв. Ми довго мовчали.
А потім придумали: створимо спільну поштову скриньку. Будемо писати туди — все, що не можемо сказати вголос. Все, що важливо. Почуття, переживання, образи, бажання. І читатимемо це по черзі. А потім розмовлятимемо. І обійматимемося.
Так ми врятували наш шлюб. І, як не дивно, я знову закохалася в чоловіка. В того самого Дмитра, з яким колись починала все з нуля. У чоловіка, який знайшов свій тихий спосіб любити.
