Олена витирала пил у кабінеті чоловіка, коли ганчірка зачепила стопку паперів на краю столу. Аркуші розлетілись по підлозі, і вона, буркнувши, почала їх збирати. Під кріслом щось блиснуло — невеликий чорний предмет. Вона підняла його — старий смартфон у потертому чохлі.
“Дивно…” — пробурмотіла вона, обертаючи телефон у руках.
Новий айфон Ярослава завжди лежав або в кишені піджака, або на тумбочці. Цей був дешевший, простіший… і незнайомий. Вона натиснула кнопку — екран світився, показуючи час і дату. Без пароля. Серце Олени стиснулося, а в горлі став ком.
Вона повільно сіла у крісло, не відводячи погляду від пристрою. Двадцять років шлюбу — і ось таке. Ярослав ніколи не давав приводу для ревнощів. А тепер ця чорна коробочка могла зруйнувати все.
“Двадцять років разом, двоє дітей… Невже даремно?” — думки кружляли в голові, поки пальці механічно гортали меню. Ніяких фото. Лише кілька контактів — безіменні номери, позначені літерами. І повідомлення… Олена завмерла, побачивши переписку з “М.К.”.
“Сьогодні о 19:00, як завжди?” — писав Ярослав три дні тому.
“Так, чекаю.” — коротка відповідь.
Двома днями пізніше:
“Дякую за минулий раз. Все було ідеально.”
“Рада, що сподобалось. Завтра зможеш?”
“Постараюся, але не обіцяю. Олена щось відчуває.”
У Олени потемніло в очах. Вона? Відчуває? До цієї миті вона й подумати не могла про таке! В грудях розлилася гірка суміш болю, злості й розчарування.
У прихожі хлопнули двері. Ярослав повернувся раніше звичайного. Олена в паніці сховала телефон у кишеню халата й схопила ганчірку, наче нічого не сталося.
“Оленко, ти де?” — голос чоловіка лунав із коридору.
“У кабінеті, прибираю,” — відповіла вона, насилу приховуючи тремтіння.
Ярослав з’явився у дверях — високий, стрункий, у діловому костюмі. У сорок п’ять він виглядав молодше за рокВона глибоко зітхнула, стискаючи телефон у долоні, і вирішила, що прийшов час зізнатись у своїх божевільних підозрах — адже правда завжди варта того, щоб її почути.
