Була запасним варіантом
— Оленко! Та що ти робиш?! — скрикнула в трубку жінка, і голос її затремтів від обурення. — Ти ж розумієш, що це моє весілля! Моє! Я чекала на цей день вже півтора року!
— Сонечко, рідненька, ну зрозумій же! — відповів спокійний голос подруги. — Богдан сам мені подзвонив учора ввечері. Сам! Я що, мала йому відмовити? Ми ж з ним ще в університеті зустрічалися, ти ж знаєш!
Соня опустилась на диван, телефон затремтів у її руці.
— Але весілля призначене на суботу! Сукню вже куплено, гостей запрошено, ресторан замовлено! Оленко, як так можна?
— А що я могла зробити? Він сказав, що зрозумів свою помилку. Що кохає мене, а не тебе. Соню, вибач, але ж серцю не накажеш…
Соня шпурнула трубку на диван і заридала. За вікном моросив жовтневий дощ, на столі лежала папка з документами для реєстрації шлюбу, а в шафі висіла біла сукня, яку вона купувала зі сльозами щастя на очах.
Мама увійшла в кімнату, почувши плач, сіла поруч і обняла доньку за плечі.
— Що трапилося, донечко?
— Богдан… Богдан одружується з Оленою, — видавила Соня крізь сльози. — Вони завтра в загс подають заяву. А наше весілля мало бути через тиждень!
Ганна Іванівна похитала головою і міцніше притиснула до себе доньку.
— Значить, не доля, Сонечко. Значить, не твій він чоловік. Краще зараз дізнатися, ніж потім все життя мучитися.
— Але чому, мам? Чому я завжди опиняюся запасним варіантом? — схлипнула Соня. — В школі Вітя зустрічався зі мною, поки не з’явилася новенька. В училищі Сергій три місяці залицявся, а потім втік до одногрупниці. Тепер Богдан…
Мама мовчки гладила доньку по волоссю. Вона пам’ятала, як Соня готувалася до весілля, як сяяла від щастя, коли приміряла сукню. Богдана вона ніколи особливо не любила — щось у цьому хлопці насторожувало. Занадто вже він був гладенький, гарний, умів говорити правильні слова. А от очі… очі в нього були порожні.
— Мам, а що мені тепер робити? Як людям в очі дивитися? Всі ж знають про весілля! Тітка Надя вже квитки купила з Полтави, дядько Іван відпустку взяв…
— А що робити? Жити далі. Ти молода, гарна, розумна. Знайдеться твій чоловік, справжній.
Соня підвела заплакані очі на матір.
— А якщо не знайдеться? Мені вже двадцять сім, мам. Усі подруги заміжні, діти в них. А я як дурна ходжу на побачення і щоразу сподіваюся…
— Знайдеться, — твердо сказала мама. — Обов’язково знайдеться.
Тільки мати не сказала доньці головного — що сама прожила схожу історію. Що теж була чиїмсь запасним варіантом, поки не зустріла Соняного батька. А він був звичайним робітником, не красунем, не багатієм, але любив її по-справжньому, до останнього дня свого життя.
Дзвінок у двері перервав роздуми. Соня здригнулася — раптом це Богдан? Раптом передумав?
На порозі стояла сусідка тітка Марія з банкою варення в руках.
— Сонечко, донечко! Чула я тут… Не засмучуйся так! Мужик він нікудишній, цей твій Богдан. Я відразу зрозуміла, коли вперше його побачила. Очі бігають, руки спітнілі. Не чоловік, а так…
— Тіто Маріє, не треба, — втомлено сказала Соня.
— А треба! Треба правду казати! Ти гарна дівка, працьовита, добра. Таких зараз мало. А він дурень, що не зрозумів цього. Слухай мене, внучко, — сусідка присіла на край дивана. — У мене племінник є, Андрій. Розлучений, правда, але чоловік хороший. Працює на заводі, не п’є, діток любить. Познайомити вас?
Соня похитала головою.
— Не треба, тіто Маріє. Не до знайомств мені зараз.
— Ну дивися, а я все одно йому про тебе розповім. Може, сам підійде колись.
Після уходу сусідки Соня довго сиділа біля вікна й дивилася на дощ. В голові крутилися думки — чому так виходить? Чому вона завжди стає тимчасовим прихистком для чоловіків, поки вони не знайдуть щось краще?
У школі вона щиро закохалася у Вітю Коваленка. Він був капітаном футбольної команди, усі дівчата по ньому сохли. А обрав чомусь її — тиху, скромну Соню з паралельного класу. Вони зустрічалися півроку, Соня думала, що це справжнє кохання. Вітя дарував їй саморобні листівки, провожав після уроків, навіть познайомив з батьками.
А потім до їхньої школи перевелася Катерина з Києва — яскрава, модна, уміла фарбуватися й носила джинси. Вітя стратив голову й через тиждень оголосив Соні, що вони розстаються.
— Ти не ображайся, — говорив він, дивлячись убік. — Просто ми ще молоді, нам рано бути серйозними. Ти хороша, знайдеш собі когось кращого за мене.
Соня тоді плакала два тижні й заприсяглася більше нікого не кохати. Але присяги, як відомо, легко ламаються.
У медичному училищі з’явився Сергій Шевченко — гарний, розВона подивилася у вікно, де вже пробивалися перші промені сонця, і зрозуміла, що більше не боїться бути щасливою.
