Вийду заміж, але не за цього красеня не мій він, хоча й гідний у всіх відношеннях.
Знову мама прийшла додому зі своїм співмешканцем і ще з якимсь чоловіком. Всі трохи напідпитку. Софія забилася у маленький куток за старою тумбою у своїй кімнаті.
Де ж сховатися? На дворі сніг мело. Як же це все набридло Скоро закінчу девятий клас, вступлю до педагогічного коледжу в Черкасах. Це якихось десять кілометрів від села, а житиму в гуртожитку.
Мама й гості примостилися на кухні. Чути було, як наливали горілку в склянки, тягнуло свіжою копченою ковбасою. У Софії всередині забурчало від голоду.
Ей, а ти куди? голос матері.
Чого ти ховаєшся?
Вас тут двоє
То не вперше, розсміявся Іван, співмешканець мами.
Почувся дзвін розбитої тарілки, крики, шарудіння. Софія ще сильніше притислася до тумби, аж раптом все стихло.
Та вона спить, пробурмотів Іван.
Ти ж казав, гарна дівка, долучився Павло, знайомий. Може, її сюди привести?
Яка там дочка, твою ж Іван, мабуть, вже добре захмелів. Приведи її сюди!
Софія, ти де? зайшов до кімнати Іван, побачивши дівчину, глузливо посміхнувся. Ходи, посиди з нами!
Мені тут добре.
Не соромся, Іван спробував обійняти Софію.
Софія схопила вазу й опустила її на голову Івана гучний звук битого скла, і дівчина вирвалася, вискочила в коридор.
Впіймай її! крикнув Павло.
Вже біля дверей, Софія не мала часу взутися; в тонких шкарпетках, у старих шортах і футболці, вона вискочила надвір.
За нею вискочили й пяні чоловіки. Вулиця села була безлюдна. Куди бігти по снігах? Позаду крики. Біля великої садиби почав гавкати вівчарка. Почулося, як господар покликав собаку.
Софія підбігла до воріт і почала стукати. Двері відчинив стрункий чоловік років сорока.
Будь ласка, допоможіть! тихо промовила Софія й благально подивилася на чоловіка.
Заходь! він вхопив її за руку й зачинив двері.
Олесь, хто там? на ґанок вийшла добродушна жінка.
Ось, Олесь показав на Софію. За нею ганяються якісь чоловіки.
Швидше в дім, мала! жінка схопила Софію за руку. Розкажеш, що трапилось.
Софіє, виходь по-доброму! кричав Іван із двору.
Олесь, не треба з ними звязуватись! крикнула хазяйка. Зайди краще!
З подвіря чулися крики і гавкіт.
Треба в поліцію дзвонити, дістає телефон хазяйка.
Олено, чекай. Якось зараз улагоджу, вони місцеві, я їх знаю, спокійно відказав Олесь.
Ну-ну, Олена примусила Софію сісти і дала кухоль чаю. Розповідай усе, доню. Як звати і чийого ти роду?
Софія, живу на цій вулиці, з краю, дівчина трохи підморозилася й ледь вимовляла слова.
Ти дочка Зоряни?
Так.
Ми тут живемо недовго, але чули, що твоя мама сама по собі, Олена скрушно глянула на дівчину, яка заплакала.
Не треба плакати! жінка лагідно притиснула Софію до себе. Від цього простого обійму дівчина розплакалася ще сильніше такого тепла і розуміння їй завжди бракувало.
Все, досить, зараз чай поп’ємо.
Олесь повернувся в дім.
Всіх прогнав. Нехай йдуть до себе.
А що з цією красунею? хитро посміхається Олена.
Скажемо завтра, а нині хай відпочине, помиється, поїсть
Хочеш їсти? жінка з посмішкою ставить перед Софією гарячий чай і бутерброди. На столі залишки торта.
Їж, не соромся, каже Олесь, уважно дивлячись, як дівчина ковтає їжу.
Ніхто не розпитував Софію більше того вечора всі розуміли, як важко їй зараз.
Після вечері Олена провела дівчину у ванну:
Помийся, а халат бери мій! щиро посміхається.
***
Софія мріяла тільки про одне щоб цієї ночі не вигнали на снігову вулицю. Так приємно лежати в теплій ванні, а на дворі заметіль. Але господарі чекають, довго не варто затримуватися.
Вийшла з ванної, а Олесь і Олена сиділи на дивані.
Дякую вам! тихо промовила Софія.
Послухай, Софіє, заговорила Олена. Тебе, здається, ніхто зараз не шукає. А додому ти й повертатися не хочеш.
Софія опустила очі.
А нам завтра рано їхати у своїх справах. Ти одна залишишся.
Розумію, ще нижче схилила голову Софія.
Нікому не відчиняй дверей! На дворі наш Вікінг нікого стороннього не впустить, попередила Олена.
Так! вигукнула ведаючи, що залишиться.
А борщ звариш? Вмієш?
Вмію, радо відповіла Софія. Готувати можу. І порядок навести.
То підмоги не буде зайвою, доброзичливо відгукнулася Олена.
***
Прокинулася разом із хазяями. Тихенько лежала, боячись, що прожене. Коли машина зашуміла на подвірї й стихла Софія підвелася.
Вмилася, на кухні був гарячий чайник, сир, ковбаса, хліб. На столі свинячі реберця для борщу.
Софія поснідала, все склала, поприбирала, протерла підлогу.
В коридорі побачила пилосос. Увімкнула й акуратно пройшлася по всіх кімнатах.
Тільки вимкнула а за спиною голос:
А це що таке? запитав високий симпатичний хлопець років вісімнадцяти з цікавими карими очима.
Прибираю, знітилася Софія. А ви хто?
Хлопець усміхнувся, взяв телефон:
Мамо, я прийшов. А хто це в нас?
Синку, хай Софія трохи у нас поживе, почулася відповідь.
Гаразд, без зайвих слів хлопець сховав телефон, оглянув Софію з голови до ніг, пішов на кухню.
Може, заварити вам чаю? запитала дівчина.
Сам зроблю.
***
Софія знову затихла, слухаючи кожен звук із кухні.
Хлопець поснідав, потім у ванну, вийшов звідти охайним, із запахом одеколону.
З двору почався гомін і крики:
Ей, господарю, дай пляшку!
Хлопець глянув у вікно.
Не відчиняйте! закричала Софія.
Хлопець усміхнувся, цікаво глянув на дівчину і пішов до дверей.
Софія стала біля вікна. На вулиці під парканом стояли Іван та Павло щось там кричали.
Син хазяїв вийшов. Раптом обидва гості впали прямо в сніг. Хлопець щось сказав їм, після чого ті похнюплені пішли геть.
Хлопець повернувся до Софії:
Ти що, злякалася?
Софія не втримала сліз і вперлася йому в плече.
Як тебе звати? запитав він.
Софія.
А мене Артем. Не плач, вони більше не прийдуть.
***
Артем пішов у свою кімнату, більше не зявлявся до вечора. Софія зварила борщ, сіла за кухонний стіл і задумалася.
Їй хотілося залишитись тут, з цими добрими людьми, але вона розуміла, що не можна навязуватися.
Господарі повернулися, Олена здивовано похитала головою, оцінюючи порядок. Олесь, скуштувавши борщ, відзначив його смак:
Я, мабуть, піду додому тихо промовила Софія. Дякую вам за все!
Софіє, поживи у нас ще трішки!
Дякую, Олено! Я повинна піти додому, повторила дівчина.
Зупинилась біля дверей. З самого вчора ходила в чужому халаті й чужих капцях.
Пішли! Олена взяла за плече і повела до шафи.
Дістала джинси, вовняний светр, теплу куртку.
Одягай! Ми з тобою схожі за розміром.
Не треба, зніяковіла дівчина.
Не голою ж додому йти! Одягай, себе не збіднію.
Софія одягнула. Аж очі засяяли ніколи таких гарних речей не мала.
У коридорі Олена дала зимові чоботи й шапку.
Нехай щастить, Софіє!
Дякую вам!
***
Життя пішло звично, але по-новому. Мама працювала на молочній фермі. Іван зник у невідомому напрямі.
Весна. Софія сиділа над уроками раптом стукіт у хвіртку. У вікно побачила Артема. Побачивши її, він кивнув мовляв, виходь.
Софія вискочила надвір.
Привіт! усміхнувся Артем.
Привіт!
Мама тебе кликала.
***
Вона знову переступила поріг цього доброго дому.
Софіє, вітаю! зустріла Олена й обійняла дівчину.
Доброго дня!
Сідай, випий чаю! господиня налила чай. Ми з Олесем летимо на місяць до Туреччини. Син вдома майже не буває. Можеш за домом доглянути? Вікінга годувати і кота теж. Квіти поливати їх у мене багато.
Звичайно!
Ось і добре, дістала купюри в гривнях. Ось сім тисяч гривень.
Олено, навіщо?
Для тебе! Ми точно не збідніємо. Ходімо, покажу все!
Софія уважно записувала все де квіти, де лежить корм для кота, мясо для собаки. Коли господиня покликала:
Артем! син вийшов. Познайом Софію з Вікінгом!
Ходімо! хлопець легко поклав руку на плечі Софії.
Вони гуляли двором; Артем розповідав про навчання в університеті, про карате, про бізнес із батьком.
А Софія думала про інше між нею і Артемом прірва, як між її мамою та родиною Артема. Хороші, добрі люди, але не казка життя.
«Через місяць складатиму екзамени в коледж. Обов’язково складу. Буду вчитися, працювати, самотужки пробиватися. Вийду заміж, але не за цього красеня чудовий хлопець, але не мій!»
Вона була вдячна Олені за одяг й ці сім тисяч гривень. Принаймні, це підтримка на перший час у Черкасах.
Софія чітко відчувала: важке дитинство закінчилось. Починається доросле життя, теж складне, де все залежить тільки від тебе.
Вони дійшли до садиби. Софія погладила Вікінга, глянула на Артема і рушила додому. Завтра її чекає робота в цьому домі. Тільки робота і нічого більше.
Інколи доля підкидає складні випробування, але справжня підтримка приходить від простих добрих людей. Головне не боятись йти власним шляхом, і тоді навіть після найважчих хмар обовязково буде сонце.
