Сьогодні субота, після обіду. Я вийшла на балкон, щоб зняти висохлу білизну, коли почула, як сусідка знизу гукає ім’я мого чоловіка у підїзді. Сонце яскраво світило прямісінько на простирадла, що висіли на мотузці, а в повітрі пахло пилом і теплим київським асфальтом після літньої спеки.
Я нахилилася через перила і побачила Остапа біля нашої машини, а поряд із ним його маму, мою свекруху. Це було дивно. Вона живе на Оболоні, і без попередження ніколи не приходить.
Я нашвидкуруч познімала прищіпки, занесла білизну до кімнати. Ще не встигла зайти в коридор, як пролунало клацання ключа в замку. Двері відчинилися і вони разом зайшли в квартиру.
Свекруха тримала в руках велику полотняну торбу. Остап був якийсь напружений, одразу було видно, що хоче якнайшвидше завершити цю розмову.
Не чекала гостей, мовила я, намагаючись говорити спокійно.
Ми ненадовго, відповіла вона, знімаючи повільно туфлі і уважно оглядаючи передпокій, ніби бачить його вперше.
Я поклала мокрі прищіпки на шафу й стежила, як вони заходять до вітальні.
Що сталося? ніби між іншим спитала я.
Остап і далі уникав мого погляду. Просто сів на край дивана.
Свекруха поставила торбу на стіл:
Я дещо принесла з підвалу.
Що саме? перепитала я, бо в грудях уже непомітно стискалося від тривоги.
Вона відкрила сумку і почала по черзі діставати речі. Сімейний фотоальбом, пара старих зошитів із пожовклим папером, і останнє маленька деревяна скринька. Серце тривожно стиснулося я впізнала її одразу.
Це була скринька моєї бабусі Марфи. Вона роками стояла в нашій шафі.
Де ти її взяла? запитала я, тремтячи.
У підвалі, де ж іще, спокійно сказала свекруха.
Але вона ж тут була…
Свекруха знизала плечима:
Остап ще давно відніс.
Я подивилася на чоловіка:
Навіщо?
Він пробіг рукою по волоссю, не відповідаючи одразу.
Я думав, це не важливо…
Не важливо? Це ж бабусина скринька!
Свекруха відчинила кришку. Усередині лежав старий годинник, дві брошки та маленька зігнута записка.
Речі для сімї, спокійно зауважила свекруха. Вони мають бути у родині.
Я і є родина.
Вона подивилася на мене так, ніби я сказала щось дивне.
Ти ж дружина.
У вітальні запала тиша. З вулиці долинув звук хтось грюкнув дверима автомобіля.
Що ти маєш на увазі? тихо запитала я.
Нарешті Остап підняв очі:
Мама вважає, що деякі речі слід передати Ірині.
Але Іра ж ніколи не знала моєї бабусі!
Вона все одно частина родини…
Свекруха кивнула, мовляв, так справедливо.
Я подивилася на годинник у скриньці. Бабуся Марфа носила його щодня. Я згадала, як вона вручила мені цю скриньку одного вечора на кухні, коли ми разом чистили яблука, і мовила мені на вухо: “Бережи, бо люди часом забувають, що їм належить”.
Я закрила скриньку.
Ні, сказала я твердим голосом.
Свекруха похмуро звела брови:
Що значить ні?
Це значить, що ці речі залишаються тут.
Остап важко зітхнув:
Не влаштовуй сцен.
Сцена? мій голос здригнувся, але я не відступила. Ти виносиш речі з нашого дому й ще кажеш про сцену?
Свекруха підвелася:
Ми просто обговорюємо…
Ні! Ви вже все вирішили, різко перебила я.
Вона спробувала взяти скриньку:
Я заберу. Потім спокійно поговоримо.
В цю мить у мені щось перевернулось. Я схопила скриньку й сховала за спину:
Ніхто з цього дому нічого не забере без моєї згоди.
Остап різко підвівся:
Дарино, досить.
Досить це тобі, зустріла я його погляд.
Ти дійсно відніс скриньку в підвал?
Він мовчав. Але цього мовчання було достатньо.
Свекруха похитала головою:
Дивно, які невдячні бувають люди.
Я поставила скриньку назад до шафи й зачинила дверцята.
Часом людина розуміє, де її межа не тоді, коли її переступають, а коли інший мовчки дозволяє це зробити.
Я стояла посеред вітальні, дивилася на них обох і питала себе: може, я й справді занадто гостро відреагувала, а може, вони просто хотіли забрати не своє? Хто мені скаже чесно?
