Коли трохи більше двох років тому я вийшла заміж за розведеного чоловіка, у мене не було ні сумнівів, ні упереджень. Я не боялася його минулого — навпаки, мені здавалося, що він уміє цінувати стосунки та знає вартість родини. Наш союз здавався міцним, аж поки одна новина не перевернула все догори дригом.
— Незабаром до нас приїде Олеся. Вона вступила до університету і перший час житиме з нами. Може, на пару місяців, а може й на кілька років. Побачимо, — з порогу заявив чоловік, наче це було щось зрозуміле саме собою.
Я в той момент завмерла. Світ похитнувся. Однокімнатна квартира. Ми удвох. І ось — доросла дівчина, хоч і його дочка. Я не розуміла, як він взагалі міг вважати це нормою. Обурення піднімалося в мені хвилею.
— Чому вона має жити з нами? — прямо запитала я. — Чому не гуртожиток? Усі студенти живуть у общагах — і нічого! Я сама ділила кімнату з двома дівчатами, вчилася, вижила і з червоним дипломом вийшла. Чому вона — виняток?
Але слова мої, здавалося, поранили чоловіка. Його обличчя спалахнуло, голос став голоснішим і різким:
— Ти взагалі розумієш, що це МОЯ донька? ЄДИНА! Я сумував за нею всі ці роки. Як вона буде жити в гуртожитку, знаючи, що я поруч, а двері дому для неї зачинені?
Далі пішло за накатаною. Він сказав, що рішення вже прийняте, і моя думка його не цікавить. У ту ж мить я відчула, що все моє життя, всі зусилля, вкладені у наш шлюб, просто витерли об підлогу. Я — ніхто. Голосу у мене немає. І навіть у власній хаті — я лише сусідка, а не дружина.
Так, Олеся гарна дівчина. Ввічлива, спокійна, розумна. Я ніколи не говорила про неї погано. Але як бути з тим, що в нашій крихітній квартирі просто немає місця навіть для двох дорослих, не кажучи вже про третю? Де вона спатиме? Де вчитиметься? Як ми житимемо далі — втрьох, у тісноті й без особистого простору? Де будуть наші вечори наодинці, де я, як жінка, а не як квартирантка?
Я не витримала. Я сказала: “Вона не буде тут жити”, — і вийшла з квартири, грюкнувши дверима. Потім довго блукала вулицями, плакала. До нестями. Це навіть не про Олесю. Це про мене. Про те, що мій чоловік прийняв найважливіше рішення, не порадившись зі мною. Про те, що я для нього, виявляється, лише додаток до житла.
Тепер я не знаю, що робити. В голові крутиться одне: навіщо бути з людиною, яка тебе не чує? Навіщо жертвувати своїм комфортом заради того, хто в будь-який момент може сказати: “Мені байдуже, що ти думаєш”.
Я ж розумію: це лише початок. Далі буде більше. Він завжди вибиратиме між мною й донькою. А ми всі знаємо, кого він обере. І якщо я вже зараз почуваюся зайвою у власній домівці, то що буде потім?
Іноді найболючіший вибір — це залишити того, кого любиш. Але ще більше болить — лишитися там, де тебе не цінують.
