У цьому ти не підеш, сказав Віктор, навіть не обернувшись. Він стоїть біля дзеркала у коридорі та поправляє краватку, темно-синю, шовкову, куплену минулого місяця за таку суму, про яку Оксана дізналася випадково шукала чек від праски, а натрапила на потрібний папірець. Я не жартую.
Вікторе, це ж ювілей твоєї фірми. Десять років. Я твоя дружина.
Саме тому, нарешті подивився на неї так, що їй стало важко дихати. Не від ніжності від чогось знайомого, що не мало імені, хоча вона його бачила раніше. Ти моя дружина. Тому, будь ласка, залишайся сьогодні вдома.
Чому?
Він зітхнув. Дуже повільно, з тою особливою манерністю, яка означала: ти ставиш дурні питання, а мені доводиться витрачати на них час.
Оксано. Там будуть партнери. Солідні люди. Преса, мабуть.
І що?
Ти… задумався, підбираючи слово. А потім знайшов: Ти просто тьотя. Розумієш? Звичайна тьотя. В цьому своєму синьому платті з ґудзиками. Туди приїдуть жінки, які виглядають зовсім інакше.
Оксана стоїть у дверях кухні. В руках рушник, яким щойно витирала руки. Рушник старий, з вибляклим візерунком. Вона дивиться на чоловіка і розуміє: коли саме це стало нормою? Коли слова, схожі на ці, вже не потребують пояснень?
Хто піде з тобою замість мене? Оля?
Він не здригнувся. Це найстрашніше. Не злість, не розгубленість. Просто рівний погляд.
Оля мій асистент. Вона займається організацією вечора.
Вікторе.
Оксано, не починай.
Я просто питаю.
Ти не просто питаєш, зняв піджак з вішалки, звично струсив його. Ти натякаєш. Як завжди. Я втомився від цього.
Оксана поклала рушник на підлокітник крісла. Обережно. Відчула, що руки трохи тремтять, не хотіла, щоб він це побачив.
Добре, сказала. Добре, Вікторе.
От і молодчинка. Знову у дзеркало, задоволений собою. Діти вдома?
Марічка в подруги ночує. Тарас у університеті, повернеться десь о восьмій.
Скажи йому, хай не галасує, коли я прийду. Буду пізно.
Двері за ним зачинилися. Оксана лишилася стояти в коридорі, серед запаху його дорогого парфуму, який раніше був близьким, а тепер чужий.
Вона проходить на кухню. Ставить чайника. Дивиться, як пором піднімається з носика, згадує, як двадцять три роки тому виходила заміж за чоловіка, який інакше на неї дивився. Тоді йому подобалося, як вона сміється. «У тебе сміх, як у дзвіночка», казав. Вона тоді соромилася свого сміху.
Вода закипіла. Оксана налила, опустила пакетик, довго дивилася на темні завитки у горнятку.
Тьотя. Так він сказав.
Їй пятдесят два. Не сто. Не вісімдесят. Пятдесят два і вона, загалом, зовсім непогана. Не обкладинкова краля, ні, але й не те, чим робить її його слово. В неї гарне волосся, темно-русяве, майже без сивини, бо доглядала за собою. Сильні руки, які вміли все: і пиріг спекти, і тюль підшити, і дитину вночі заспокоїти, і розібрати бухгалтерські папери тоді, коли він тільки починав свою фірму «Камінь» і просив допомогти.
Хто допомагав тоді? Хто ночами сидів біля накладних?
Тьотя. Отакої.
Вона не плакала. Сльози десь були поряд, тиснули в горлі, але не виходили. Це не перша така розмова. Ще три роки тому він сказав вперше: «Ти б могла вдягатися краще». Тоді її образило. Потім звикла. Потім почала погоджуватись. І тепер стоїть одна, а чоловік їде на ювілей фірми без неї з Олею, якій двадцять вісім і в якої ані пирогів в духовці, ані вицвілих рушників, ані двадцяти трьох років життя за плечима.
За вікном сутеніло. Травень, теплий вечір, запах черемхи доноситься з двору. Оксана допила чай, вимила горнятко, пішла до шафи.
У самому кутку, за зимовими пальтами, висить плаття. Темно-вишневе, оксамитове, купила три роки тому на розпродажі в універмазі «Сонячний», приміряла вдома. Віктор побачив, скривився: «Куди це ти? Занадто яскраве як для твого віку. Вульгарно.» Вона склала у пакет, засунула на саме дно шафи. Хотіла віддати комусь та не віддала.
Виймає плаття, струшує. Оксамит мякий, теплий. Оксана притискає його до себе, дивиться в дзеркало.
Ні. Не тьотя.
У коридорі шарудять ключі. Тарас. Стає чути, як роззувається, кидає куртку не на вішак, а на крісло, йде на кухню.
Ма, є щось перекусити?
У холодильнику котлети. Розігрій.
А ти чого з платтям стоїш?
Оксана обертається. Син у дверях високий, батьківські вилиці, її сірі очі, трохи втомлені. Перший курс дається важко, видно по сутулій поставі.
Приміряю, каже.
Гарне. До холодильника, каструлею гримить. А куди надягати збираєшся?
Секунду Оксана мовчить.
Ще не вирішила. Може, нікуди.
Тарас повертається з тарілкою, сідає за стіл, дивиться на неї уважно. Погляд дорослий, прямий.
Папа пішов на банкет?
Так.
Сам?
Вона не відразу відповідає. Вішає плаття на спинку стільця.
Тарасе.
Мамо, ми з Марічкою знаємо, каже тихо й спокійно. Давно знаємо.
Сльози все-таки підступають. Не рікою, не риданням грудкою в горлі. Оксана дихає, дивиться у вікно, де геть стемніло.
Звідки?
Весною бачив їх у кав’ярні на Великій Перемозі. Не помітив мене, їсть, очі не піднімає. Спочатку подумав робоче питання. Але ні. Там було видно, що ні.
Чому ти мені не сказав?
А що б ти зробила?
І справді… Що? Мовчала б, удавала, що не знає, як і ці останні три роки, коли помічала дивні речі і переконувала себе, що придумує.
Не знаю, чесно зізнається вона.
І я не знав. Виглядає дорослим, зосередженим. Ма. Дуже гарна ти у цьому платті. Справді.
Оксана дивиться на сина. Бачить у ньому отого малого, якому читала казочки, завязувала шнурівки, збирала у перший клас із бутербродом за спиною. Девятнадцять. Вже не хлопчик. Вже знає більше, ніж вона хотіла б.
Дякую, тихо каже.
Після вечері Оксана телефонує Марічці. Дочка приїжджає близько десятої: з порога, з рожевим рюкзаком, у сукні з парфумами подруги.
Ма, що сталося? Марічка зупиняється, швидко дивиться матері в обличчя так пильно, як уміють лиш підлітки. Папа щось наплів?
Сідай, Оксана притягує стілець. Треба поговорити.
Вони утрьох сидять за столом, пють чай. Оксана розповідає. Не все достатньо. Те, що сказав Віктор. Про плаття. Те, що вона думає про Олю й, судячи з очей дітей, небезпідставно.
Марічка слухає, прикушуючи нижню губу з дитинства в неї така звичка, коли боляче чи намагається не заплакати.
Папа сказав тобі «тьотя»? перепитує вона наприкінці.
Так.
Це… крутить головою, підбирає слово. Це неправильно.
Несправедливо, згоджується Оксана.
Ма, ти хоч кудись підеш? Узагалі?
Оксана дивиться на плаття, яке все ще на спинці стільця.
Ще не знаю.
Ту ніч спить погано. Лежить на своїй половині широкого ліжка, думає про двадцять три роки. Молодість, яку вона залишила цьому дому, дітям, цьому чоловікові. Залишила роботу після народження Тараса. Раніше шила в гарній майстерні у центрі Львова, була там одним із найкращих майстрів. Керівниця Оксана Семенівна часто казала: «Оксано, у тебе руки золоті». Потім Віктор сказав: «Для чого тобі працювати? Я забезпечу.» І вона повірила. Чому не повірити? Тоді це було правдою. Вона думала: ось воно, гарне життя.
Вона повертається на бік, вглядається в стелю. Що вона тепер уміє? Шити. Готувати. Поратися вдома. Бути непомітною. Останнє виходить найкраще.
Ні. Досить. Вона вміє шити, і це не дрібниця. У неї руки, у неї голова, у неї двадцять років досвіду, хай перерваного, хай неофіційного, та все одно її плаття для себе, дітей, сусідки Ганни були кращі, ніж з магазину.
Думки ходять по колу. Засинає-стрясається-прокидається. Близько пів на третю двері. Віктор повернувся. Чує, як він брязкає у ванній. Потім лягає поруч жодного слова, й одразу засинає.
Оксана ще довго лежить з відкритими очима.
Вранці він іде рано, майже не снідаючи.
У мене на тижні повно справ, не чекай на вечерю.
Двері. Тиша.
Оксана наливає каву, сідає до вікна. За шибкою дрібний дощ, черемха потемніла, листя блищить. Вона пє й думає спокійно, майже холодно. Може, коли болить занадто сильно біль твердне, стає ясністю.
Банкет у пятницю. Сьогодні вже вівторок.
Три дні.
Вона бере телефон і пише Тетяні. Тетяна Авраменко була їхньою бухгалтеркою багато років, тепер в іншій фірмі, але дружби не втратили: каву пили, радилися час від часу. Тетяна пряма, розсудлива, їй під пятдесят.
«Таню, давай побачимося сьогодні?»
Відповідь миттєва: «Звісно! О 15:00, Затишок?»
«Домовились».
Сидять у невеличкому кафе за два квартали від дому. Тетяна приходить у сірому жакеті, коротка стрижка, пильний погляд. Слухає не перебиваючи; лише раз піднімає брови коли доходимо до слова «тьотя».
Справді так і сказав, перепитує Тетяна.
Так.
Про Олю давно здогадувалась?
Давно. Та Тарас учора підтвердив.
Тетяна крутить горнятко.
Оксано. Я скажу тобі й ти не ображайся.
Говори.
Знала. Дивиться у вічі. Ще як в «Камені» на бухоблі сиділа. Два роки тому бачила їх разом не раз. Думала сказати чи ні. Не сказала: не моє діло, самі розберуться. Тепер шкода, що не сказала. Пробач.
Оксана мовчить.
Знаєш, мяко каже, вже байдуже.
Що робитимеш?
Погляд на подругу.
Піду на той банкет.
Тетяна багатозначно хитає головою.
З дітьми?
З дітьми.
Ти ж розумієш, буде некрасиво?
Розумію.
Він розсердиться.
Розумію.
Тетяна мовчить.
Добре. Скажи: що тобі треба?
Оксана усміхається вперше за ці дні.
Мені треба, щоб хтось допоміг мені укласти волосся. Сама не дам ради.
Увечері в четвер Марічка розчісує мамі волосся біля трюмо. Робить це обережно, уважно, як це можуть лише діти перед чимось важливим. Волосся густе, до плечей, трохи підфарбоване, лише ледь, щоб прибрати зимову тьмяність.
Мамо, тобі не страшно? питає Марічка.
Трохи.
Папа сваритиметься.
Мабуть.
Що скажеш?
Нічого, дивиться на себе в дзеркало. Я просто увійду.
Остання шпилька, Марічка відходить і оглядає:
Дуже гарно, мовить. Ти красива, просто ти цього забула.
Оксана обіймає доньку, міцно, по-справжньому. Марічка трохи знічується, потім обіймає у відповідь.
Плаття лежить на ліжку. Вишневе, оксамитове, ніжне. Оксана вдягає його повільно. Молния ззаду, Марічка допомагає. Дзеркало.
Жіночка, яка дивиться звідти, не зовсім знайома. Тобто знайома, просто дуже давно забута та, яка існувала до згоди.
Макіяж робить сама. Трохи. Стільки, скільки потрібно. Туш, помада теракотова любила колись. Сережки з чорного агату, мамин подарунок.
Мамо, ячить з коридору Тарас, таксі вже їде.
Йду.
Вона бере свою сумочку, ту саму, стару, чорну, але добру. Виходить у коридор.
Тарас дивиться довго.
От це так.
От і так, підхоплює Марічка.
Оксана одягає пальто. Руки тремтять трохи. Сповільнює рухи навмисне. Спокійно. Просто спокійно.
Ходімо, каже дітям.
Готель «Північна зірка» пристойний, не розкіш, але з високими стелями й великим залою. Віктор вибрав через престиж: і зал, і кейтеринг на місці. Оксана була тут лише раз на чиємусь весіллі. Памятала мармурову підлогу і величезну люстру.
Таксі зупиняється біля входу. Оксана виходить першою, вдихає вечірнє повітря свіже, не зовсім весняне, пахне кленом.
Мамо, каже Тарас тихо, ми з тобою.
Знаю, бере Марічку за руку. Ходімо.
У вестибюлі вже метушаться гості. Їм назустріч адміністратор.
Доброго вечора, ви на захід компанії «Камінь»?
Так. Я дружина Віктора Кравченка. Це наші діти.
Прошу, другий поверх, зал «Янтар».
У залі повно людей. Бокали, запахи дорогих парфумів, закуски, регіт біля бару, фоном грає музика. Оксана спиняється на порозі, ловить кілька сторонніх поглядів відчуває себе чужою. Всі тут знають Віктора Кравченка, його стиль, можливо, знають і про Олю. А її ні.
Бачиш тата? питає Марічка.
Ще ні. Оглядає залу. Знайдемо.
Віктор біля стіни, де круглий стіл із закусками. Говорить з двома чоловіками; одного Оксана впізнає. Георгій Іванович Микита давній партнер фірми, поважний сивий пан, тяжкий погляд. Віктор з ним рахувався. Мабуть, навіть боявся. Оксана завжди плутала ці поняття.
Поруч з Віктором Оля.
Вперше бачить її у реальності, хоча уявляла давно. Струнка, молода, вузька синя сукня, ідеальна укладка. Гарна. Це сприймається спокійно, без образи як погода. Красуня. Двадцять вісім. Її рука на Вікторовому передпліччі та звичність, яка промовистіша за слова.
Бачиш, он тато, озивається Марічка. Голос рівний. Він з тією Олею в синьому.
Оксана рухається вперед.
Не квапиться. Декілька людей звертають увагу, хтось поступається дорогою, але вона дивиться прямо на стіл і на чоловіка біля нього.
Віктор помічає її за кілька кроків. Обличчя змінюється. Спочатку здивування, потім холод.
Оксано, говорить дуже тихо. Що ти тут робиш.
Прийшла на ювілей твоєї фірми, відповідає так само спокійно. Десять років. Це ж не дрібниця.
Георгій Іванович повертається до неї:
Оксано Степанівно? в голосі щось тепле, щире. Скільки років! Ви прекрасно виглядаєте.
Доброго вечора, Георгію Івановичу, вітається. Ви теж…
Оля відступає на крок, рука зникає з рукава Віктора.
Тут Марічка, яка стоїть за мамою, вийшла вперед. Пятнадцять років. Темні очі, випрямлена спина. Дивиться прямо, так, як уміють лише підлітки боляче чесно.
Тату, чітко. Чому ти тільки-но її обіймав? Це ж не мама.
У залі щось затихає. Музика тихіше, хтось переводить погляд. Двоє чоловіків із Микитою переглядаються. Жінка з перловим намистом повертає голову.
Віктор зблід. Видно навіть під засмагою.
Марічко, починає, це робочі питання, я все поясню…
Тато, я вже не мала, рівний голос. Ми з Тарасом вже давно все знаємо.
Тарас стоїть поряд, мовчки, руки опущені. Просто дивиться на батька.
Георгій Іванович кашляє, ставить келих.
Вікторе, каже він, і в одному слові все: пауза, докір, висновок. Схоже, у вас сімейна розмова. Поговоримо іншим разом.
Киває Оксані по-старосвітському, йде до інших гостей. Двоє слідують за ним.
Оля шепоче:
Я, мабуть, піду гляну на закуски.
Зникає в глибині залу.
Віктор та Оксана залишаються самі, якщо не рахувати дітей. Дивиться на неї так, як вона раніше б прийняла за втому, а тепер бачить інакше. Це не злість, не досада, а розгубленість. Не знає, що далі.
Оксано, каже хрипко, ти розумієш, що ти зробила?
Я прийшла на ювілей твоєї фірми, повторює. Десять років. Це немала річ.
Бере келих з таці. Шампанське. Бульбашки.
Ти могла залишитися вдома, шепоче він. Як я просив.
Могла, згоджується. Але не залишилася.
Дивиться на нього. І раптом усе стає на місце. Не злість, не торжество ясність. Дивиться на цього чоловіка у дорогому костюмі, з модними запонками, дорогим галстуком; на того, для кого двадцять три роки готувала борщ і сорочки прала, дітей піднімала, вірила. Єдина думка: скільки часу витрачено намарно.
Я підніму келих за твою компанію, каже. І піду. Діти втомилися.
Повертається до дітей.
Пішли, дуже тихо.
Іде до виходу і відчуває погляди. Любопитство, співчуття, осуд. Різні. Все одно. Ні, не все одно. Просто вже не так боляче.
Біля дверей Тарас бере її під руку.
Ти молодець, каже.
Я ж просто прийшла, відповідає.
Прийшла, погоджується він. Це і є молодчинка.
Вдома плаття знімає обережно, вішає. Умивається. Лягає. І вперше за останні тижні спить не наполовину, а міцно, по-справжньому. До девятої ранку.
А далі все відбувається повільно, але невідворотно як весняна відлига. Не одразу, навіть не наступного дня, а упродовж двох тижнів після банкету. Оксана дізнається шматками: від Тетяни через знайомих, від Марічки через випадково побачені батькові меседжі.
Георгій Іванович Микита не підписав договір на новий проєкт. Не прямо: з паузою, з посередником. Просто після ювілею подзвонив, сказав ще думає, ще не готовий. Мікита з тих, для кого сімя не просто слово; побачене того вечора прямо вбило його повагу до Віктора Кравченка. Не через любовницю. Таке буває. Через те, що на офіційний захід запросив її, не дружину. Для Микити це по-селянському неправильно.
Потягнулися чутки. Репутація, як і бізнес, будується довго, а руйнується миттєво. Дирекція «Каменя» ставить незручні питання. Раптово спливають деякі незрозумілі контракти, за півтора року оформлені поза правилами. Тут вже мова про цифри, а не про плаття чи Олю.
Оля тихо зникає з компанії через три тижні після вечора. Без шуму, сама. Віктор зникає у собі, ходить похмурим.
Одного вечора сідає за стіл. Оксана ставить йому суп і йде з кімнати. Він довго сидить на самоті. Вона чує важкі зітхання.
Увечері кличе її:
Оксано, нам треба поговорити.
Треба, згоджується. Але спершу скажи: ти хочеш говорити чи щоб я тебе просто слухала?
Спочатку не ловить різниці. Потім розуміє. Ховає погляд.
Пробач, каже.
Вона сидить навпроти, руки спокійно на колінах. Не тремтять. Дивиться і думає: запізно. Не через образу. Прощення це щось живе, а цього живого між ними давно нема.
Я тебе почула, мовить.
Це не прощення. Він розуміє.
Про розлучення говорить сама, через місяць, спокійно, з адвокатом. Тетяна підбирає добру юристку. Квартиру ділять. Діти залишаються з Оксаною. Віктор не сперечається.
Поки йде процедура, Оксана відкриває ательє. Невеличке, на дві кімнати, недалеко від дому. Думала про випічку, але руки памятали голку і тканину краще за все. Оксана Семенівна, начальниця з колишньої майстерні, вже на пенсії, але радо дає пораду: «Оксано, треба було робити це десять років тому».
Приємно й боляче водночас. Тоді рішення не було. Тепер є.
Перші місяці важкі. Гривні в кишені обертаються тричі. Клієнтів мало. Довгі вечори, втомлена спина. Марічка після школи в кутку робить уроки, їсть бутерброди і питливо розглядає тканини. Дивно фахово розбирається в кольорах, дає не дитячі поради. Оксана помічає не квапиться.
Тарас теж живе своє дорослішання. Віктор зрідка телефонує, пропонує зустрітися. Тарас ходить, повертається мовчазний. Одного вечора каже:
Він хоче, щоб я зрозумів його.
А ти можеш?
Не знаю, як зрозуміти людину, яка соромиться власної дружини, дивиться у вікно. Ма, ти ж завжди була нормальною. Просто нормальною.
Дякую тобі.
Я серйозно.
Я знаю, сину.
Помовчав.
Ма, у мене з Поліною негаразди. З дівчиною.
Оксана насторожується.
Вона каже, що після всього цього не впевнена, яким я буду чоловіком і батьком. Боїться повторення.
Сину, це не твоє повторення.
Я розумію. Вона ні.
Дай час. Говори вчинками, не словами. Історії лікує лише час.
Киває невпевнено. Ця його історія триває довго. Оксана не втручається діти мають самі вчитись справлятися.
Ательє росте повільно. За рік з’являються постійні клієнтки, за півтора перші замовлення на весільні сукні. Оксана бере собі помічницю, молоденьку Ірину інша Іра, не та Оля. Добре ладять, без зайвих слів, зрозумітись можуть поглядом.
Тетяна іноді заходить пють чай серед викрійок, балакають про дітей, про здоровя, те, що важливо після пятдесяти. Одного разу Тетяна раптом мовить:
Знаєш, що в тобі класно? Не злишся.
Я злюся часом, чесно каже Оксана.
Ти сердита. Злість нищить, а сердитість минеться.
Оксана погоджується.
Марічка до сімнадцяти прозоро визначилася буде дизайнером. Не кричала, не вимагала, просто прийшла з текою малюнків. Оксана довго роздядяла її роботи. Там було живе, неідеальне, з помилками, але з баченням.
Це твоє, каже.
Ти не проти?
Ні. Твоє і все.
Посмішка тепла.
Ма, ти змінилася.
Змінилася?
Ти раніше питала: «А що скаже тато? А що подумають люди?» Тепер не питаєш.
Оксана задумується.
Запізно навчилася, каже.
Не запізно. Марічка складає малюнки. Ти в порядку.
Це найкраща похвала за роки. Просто «ти в порядку» від людини, яка бачить тебе по-справжньому.
Віктора бачить рідко. Приїздить по речі, до дітей. Вид має різний: часом зібраний, часом ні. Чує від знайомих: «Камінь» змінив керівництво, а він працює десь менеджером, нічого серйозного. Це падіння. Та Оксана вже не затримує на цьому думки.
Літо третього року після розлучення тепле, довге. Ательє переїжджає у більше приміщення, вже троє майстринь. Оксана вечорами сидить на балконі нової квартири, яку винайняла окремо, крок складний, але потрібний, пє чай, дивиться на захід сонця. Не завжди, частіше з паперами чи замовленнями. Та коли просто так помічає просте: їй добре. Не книжково щасливо. Добре. Тихо. Втомлено, але добре.
Тієї осені він прийшов.
Вона бачить його крізь скло ательє: Віктор стоїть нерішуче. Виглядає старше. Не скільки минуло часу, а ніби сама впевненість зникла. Плечі опущені. Костюм ще гарний, але фасон трохи старомодний.
Вона виходить до нього сама.
Вікторе, каже. Сідай.
Сидять у переговорній. Чай по дві кружки, на столі вазочка з сухоцвітами.
Як ти? питає.
Добре. Роботи повно. Все рухається.
Чув. Дивиться на неї. Молодець.
Вона мовчить. Тримає кружку двома руками.
Оксано… мимрив. Думав.
Думав, повторює вона, спокійно.
Я був неправий, у багатьох речах. Тепер розумію.
Вікторе…
Зачекай. Я скажу. Ти була чудова дружина. Тримала дім, ростила дітей. Я не цінував. Думав, що це само собою. Так має бути. Помовчав. Це була помилка.
Оксана дивиться на нього. На цього не молодого, втомленого чоловіка. В ньому бачить і того, за якого виходила заміж, і того, що казав тьотя, і того, що сидів потім з пустим поглядом. Всі вони один.
Я чую тебе, говорить.
Я думав… може… не починати заново, ні. Але… хоча б спілкуватися. Я сам. Зовсім сам.
Тиша.
Вона ставить кружку, виглядає у вікно. Надворі сіре небо, осіннє листя, велосипед біля ліхтаря. Потім повертається до нього.
Вікторе, я не злюся на тебе. Справді. Вже минуло. Мені шкода літ. Не тебе літ. Що вони такі. Оце все.
Оксано…
Дай я домовлю. Говорить мяко, але твердо. Ти не зовсім один. У тебе діти. Вони твої. Вони до тебе приходять. Але я не можу бути тією, за ким ти прийшов. Не знаю, чи ти шукаєш звичку, розраду, але повернути не можу.
Чому?
Вона думає. Не щоб боляче відповісти щоб знайти правильне.
Бо я нарешті стала собою. Без пафосу, як констатацію. Це коштувало зусиль і часу. Я назад не хочу.
Він мовчить довго. Дивиться на чай, так і не випий. Тихо киває.
Я розумію.
Я знаю, що розумієш.
Діти…
З дітьми ти впораєшся, каже. Це твоє завдання тепер. Не моє. Тарас пережив важко, але він відкритий. Головне бути справжнім для них.
Віктор підводиться. Одразу підправляє піджак знайомий жест за стільки років.
Плаття тобі пасує, раптом.
Вона опускає очі. Сьогодні на ній інше плаття. Темно-синє, з простим комірцем. Сама собі зшила минулої зими.
Дякую, мовить.
Він йде. Вона чує, як двері ательє закриваються. Потім тиша.
Оксана сидить ще кілька хвилин. Тихо і трохи прохолодно. Засушені квіти. Ескізи.
Підводиться, бере кружку, вимиває її. Сідає за стіл, бере олівець, нахиляється над новим ескізом.
Оксано Степанівно, зазирає Ірина. Наступна клієнтка прийшла.
Добре. Передай, будь ласка, зачекайте хвилинку.
Ірина киває й тихенько закриває двері.
