Сьогодні, коли сонце ховається за хмарами, я сиджу і думаю про все, що сталося. Мій син виховував її як рідну… А вона навіть на весілля його не запросила.
Ярослав одружився з жінкою, у якої вже було минуле. Оксана раніше була заміжньою, і у неї росла донечка від першого шлюбу — Соломія. Коли син уперше привів їх познайомитись, я дивилась на дівчинку з тривогою. Але цей погляд розтанув у ту ж мить, коли Соломія притулилась до мене й несміливо промовила: «Добрий день». Маленькі ручки, великі очі, така беззахисність — хіба можна було не розтанути?
Пройшли роки. Ярослав виховував Соломію як свою — без умов і поділів. Він відводив її до школи, перевіряв уроки, грав у ляльки, збирає з нею пазли, а коли вона захворіла — не відходив від ліжка. Він був для неї цілим світом. І я теж була частиною цього світу. Забирала зі школи, доглядала, коли Оксана і Ярик хотіли провести вечір удвох. Дарувала подарунки, називала онукою нарівні з іншими дітьми Ярослава, хоча по крові Соломія мені ніким не була. Але хіба в коханні це має значення?
З Оксаною у нас були звичайні стосунки. Без особливої близькості, але й без сварок. Я допомагала їм, як могла: і грішми, і порадою, і турботою. Біологічний батько дівчинки зник невдовзі після розлучення, лиш іноді надсилав якісь мізерні аліменти. Ні турботи, ні уваги — ніби Соломія йому була випадковою.
А потім дівчинка виросла. Непомітно. Здавалося, тільки вчора я заплітала їй коси, а сьогодні — вона виходить заміж. Тільки ось ні мене, ні Ярослава на це весілля не запросили. Навіть не сповістили. Ні на церемонію, ні на бенкет, ні на просте «дякую». Оксана сказала, мовляв, «це сімейне свято» і «будемо у вузькому колі». Вузьке коло, до якого не потрапили ні я, ні мій син. Той самий, який більше десяти років був їй батьком у всьому, окрім одного — на папері.
А знаєте, хто був на весіллі? Біологічний батько. Той самий, що з’являвся в житті Соломії кілька разів за все її дитинство. Той, хто не давав і копійки понад аліменти, хто навіть не прийшов на випускний. Він став «почесним гостем». А Ярослав? Ярослав сидів вдома. Я бачила, як він імітує, що все гаразд. Як посміхається Оксані й говорить: «Нічого страшного». Але я — його мати — знала, як боліло його серце. І все ж — він не докоряв їм, не вимагав пояснень. Мовчав. Тому що любив.
А потім сталося те, що переповнило чашу моєї терпимості.
Я отримала квартиру у спадок від двоюрідної сестри. Скромна, але в хорошому районі. Здавала її — щоб трохи підтримувати свою пенсію. І от дзвонить Оксана. Соломія з чоловіком шукають житло, може, я подарую їм квартиру? Навіть не здати, не на час — саме «передати». Безкошовно. Як мати — доньці.
Я не витримала:
— А як же я, Оксанко? На весілля не запросили — я вам чужа. А квартира — от тут я раптом рідня?
Вона збентежилась, завагалась, пробурмотіла щось про те, що тоді «було не до того», що «так вийшло», що «всі образились». А тепер, мовляв, ось — можливість допомогти.
Але я не можу. Не хочу. Не збираюся виселяти доброчесних орендарів, позбавляти себе прибутку й робити подарунок тому, хто вважає мене рідною лише тоді, коли це вигідно.
Так, можливо, це дріб’язково. Може, хтось скаже: «дрібниці, вона ж виросла, у неї своє життя». Тільки ось у житті має бути пам’ять. І вдячність. Хоч крапля.
Я не серджусь. Мені боляче. За сина, який віддав душу, серце, роки свого життя дівчинці, яка потім викреслила його зі свого головного дня. За себе — що вірила у те, чого не було. За те, що в нашому домі вона називала мене «бабусею», а потім забула, як звучить моє ім’я.
Тепер я знаю: не рідні ми їй. Ні я, ні Ярик. Рідні — це ті, кого запросили на весілля. Решта — просто «за обставинами».
І знаєте… я не зберігаю зла. Але й дарувати себе знову — не збираюся.
