Капля води падала з крану точно в центр засохлої яєчні — тік-тік-тік.
Оля завмерла біля раковини, стиснувши в руці губку. Вчорашня сковорідка дивилась на неї докірливо, облямована жовтими плямами та крихтами хліба. Поряд височіла тарілка з розмазаним маслом, чашка з кавовим обідком, ніж, липкий від варення. Андрій вже поїхав на роботу у своїй пошарпаній «Таврії», залишивши після сніданку звичний натюрморт. Все це терпляче чекало на її руки, як чекало щоранку останні три роки.
«Знову», — подумала Оля й автоматично відкрутила кран. Гаряча вода зашипіла, збиваючи піну на дні сковорідки. Вона намочила губку, видавила на неї краплю мийного засобу й взялася за роботу.
Три місяці тому вона вперше попросила Андрія допомогти з посудом. Він тоді здивовано підняв брови, ніби вона запропонувала йому розписати стелю Софійського собору чи вивчити японську.
— Олю, та це ж дрібниці, — сказав він, не відриваючись від телевізора, де йшов футбол. — П’ять хвилин — і готово.
П’ять хвилин. Щоранку. Щовечора. Оля намилювала губку, подумки підраховуючи: за рік ці «дрібниці» складаються у тридцять годин чистого часу. Цілий робочий тиждень над раковиною.
Сковорідка піддалася не відразу. Засохлий жир вимагав зусиль, шкребка, терпіння. Жовток в’ївся в тефлонове покриття, залишивши жовті розводи. Оля відтирала вперті плями й згадувала вчорашній вечір: як Андрій розвалився на дивані з телефоном після вечері, гортаючи соцмережі, поки вона сама розбирала наслідки їхньої спільної трапези.
— Андрію, — обережно покликала вона, намагаючись не звучати докірливо, — може, сам помиєш свою тарілку?
Він не відірвався від екрана. Великий палець машинально гортав стрічку — обличчя, котики, меми.
— Зараз… — промовив розсіяно, навіть не глянувши на неї. — Ти ж бачиш, який у мене день був.
День. У нього завжди був «якийсь день». Проекти горіли, клієнти дзвонили, начальство вимагало звіти. А в неї що — відпустка? Курорт? Оля теж працювала — хоч і в невеликій бухгалтерії, хоч і не за такі гроші, але вісім годин на день, як усі люди.
Вона поставила чисту сковорідку у сушарку й взялася за чашку. Кавова гуща розмокла, перетворившись на буру кашицю. Вона терла порцеляну жорсткою стороною губки, розмірковуючи, чому її так бентежить ця дрібниця. Справа ж не в посуді — що там, десять хвилин роботи. Справа в тому, що Андрій просто не помічав її праці.
Для нього брудні тарілки зникали самі собою, а чисті матеріалізувалися у шафі за чарівним помахом. Як білизна в пральній машині перетворювалася на випрасовані сорочки. Як продукти у холодильнику складалися у гарячу вечерю. Як пил випаровувався з меблів, а підлога ставала чистою без швабри.
У його картині світу домашній побут існував як даність — як електрика у розетці чи вода з крана. Натиснув вимикач — є світло. Відкрутив кран — тече вода. Прийшов додому — чисто, смачно пахне, усе на місцях.
— Мені потрібна допомога, — сказала вона через тиждень, коли він залишив у раковині не просто тарілку, а цілу каструлю від борщу. Трьохлітрову емальовану каструлю з присохлими до стінок залишками. — Не грошима, не подарунками. Просто… щоб ти помічав, що я роблю. І допомагав.
Андрій відірвався від ноутбука, де щось друкував для роботи. На обличчі щире здивування, майже образа.
— Та що такого? Хвилинна справа! У мене проект горить, клієнти з вчорашнього дзвонять, а ти через якусь каструлю…
Хвилинна справа. Оля дивилася на його обличчя — відкрите, трохи роздратоване, абсолютно щире — і розуміла: він справді не бачить проблеми. Не вдає, не прикидається. Серйозно вважає, що миття посуду займає хвилину.
Мабуть, у нього в голові був приблизно такий розрахунок: сполоснув тарілку під краном — тридцять секунд, потеребив губкою — ще тридцять. Разом хвилина. Він не враховував, що спершу треба звільнити раковину від вчорашніх залишків, відкрутити воду, дочекатися, поки нагріється, взяти чисту губку, видавити засіб. Потім відтерти присохлий жир, промити, поставити сушитися. А якщо тарілок не одна, а п’ять? А якщо ще каструля, сковорідка, чашки, ложки, ніж для нарізки?
Тієї ночі, лежачи у ліжку й слухаючи його рівне дихання, Оля перебирала в голові їхню розмову. Андрій уже спав, розкинувшись на половині ліжка, ледь хропучи. А вона ворочалася, не знаходячи зручного положення.
«А що, якщо я просто… не буду?» — раптом подумала вона.
Думка була такою несподіваною, що Оля навіть припіднялася на лікті. Не буду мити посуд. Не зі злості, не навмисно. Просто припиню робити те, що він називає «хвилинною справою». Нехай сам побачить, скільки це займає часу насправді.
Вранці вона зварила собі каву вНаступного ранку Андрій сам поставив кавник у раковину й, не чекаючи на прохання, взявся за губку.
