22 листопада
Сьогодні був один з тих днів, коли старі клопоти здаються легкими, а серце наповнюється незвичайним теплом. Я Оксана Петрівна, вдова з маленького села Підгайців, що живе на пенсію, вирощуючи внука Даника, семирічного хлопчика, який ніколи не залишав мого боку.
Ранок розпочався спокійно, автобус, що в’їжджає в Київ, мяко гойдається, а Даник, притискаючи голову до вікна, дивиться на вулицю, мов на два блискучих шоколадних монети. Це був його перший раз у великому місті. Я сама рідко виїжджаю з села моя «вулиця» зазвичай обмежується шляхом до магазину, ставком і домом. Та сьогодні щось підняло мене з ранкової тиші:
Давай подивимось, як там як ти кажеш, мамо? прошепотіла я, відчуваючи, як під груди стискає легка тривога.
У торговий центр, бабусю, затрубив Даник, гордо підкресливши нове слово. Я чув, це велика будівля, наче місто в одній стіні.
Я сховала посмішку в шальку і підготувала кілька копійок зі своєї скромної пенсії, а ще трохи продала на подвір’ї: яйця, свіжі трави, гілочку петрушки, кілька банок домашньої закуски. Хай і не вартували багато, а їхня мета була проста побачити Даника щасливим.
Батько його давно зник, залишивши лише спогад про день, коли поїхав шукати роботу у Київ і не повернувся. Мати працювала за кордоном, плануючи лише два роки, а прокотилися вже чотири. Тож наш маленький світ обіймали лише старі, зморшкуваті руки, сповнені любові.
Не соромся, бабусю, я запитала його ввечері перед поїздкою.
Як можу я соромитися? Ти все, що маю, сказав він серйозно, ніби вже зростав.
Коли ми вийшли з автобуса, перед нами з’явився величний торговий центр «Караван» скляний фасад, холодне сяйво, і я відчула, ніби переступаю поріг іншого світу.
Це ж справжня замкова будівля, прошепотіла я, майже вірячи в казку.
Давай, бабусю, я покажу тобі, що всередині! вигукнув він, і двері самі відчинилися.
Господи, наче ворота раю відкриваються, вигукнула я, тихо роблячи знак хреста, щоб ніхто не сміявся.
Внутрішній простір був заповнений холодним світлом, гучною музикою, метушливими людьми. Молоді з брендовими сумками, жінки в високих підборах, діти у яскравих костюмах все виглядало, ніби з рекламних роликів. Ми з Даником виглядали, ніби потрапили у кіно.
Даник тримав мене за пальці, ніби я його скарб.
Дивись, бабусю, там одяг, іграшки, і навіть той гуркіт, який ти бачив по телебаченню, показував він.
Скільки всього затихнула я, переповнена враженням.
Ми зайшли в дитячий магазин. Одяг був акуратно розкладений, кольоровий, без того безладу, який я знаю в нашому шафі, де три футболки і два штани борються роками.
Пробуйте, що хочете, усміхнулася продавчиня.
Я зрум’яніла.
Ні, ні, ми лише дивимось
Але Даник уже торкався синього худі з маленьким супергероєм на грудях.
Бабусю просто хочу подивитися, чи підходить, сказав він, і я спостерігала, як його маленькі пальці ковзають по тканині.
У цей момент переді мною розгорнулися всі турботи: маленька пенсія, рахунки за олію й цукор, ліки. Але над ними піднялася ще одна думка дитинство.
Спробуй, мамо, сказав він впевнено, майже голосніше, ніж сам.
Я допомогла йому вдягти худі, і воно ідеально сівало на плечі, немов пошито спеціально. Даник поглянув у дзеркало й на мить втратив образ хлопчика з поношеним одягом. Він став схожим на всіх тих хлопців, що з’являються на телебаченні.
Бабусю я виглядаю, як хлопці з міста, прошепотів він, сховуючи радість.
Мої очі наповнилися слізками.
Ти був гарний і в старих шмотках, та це це ніби створене саме для тебе, сказала я.
Коли я побачила ціну, серце стиснулося. Я уявила, скільки днів хліба, скільки кілограмів борошна, скільки поїздок трамваєм можна було б оплатити цими грошима. Поглянула знову на Даника, який обережно тягнув рукави худі, ніби вже плануючи його витягнути та повернути на місце.
Бабусю, візьмемо його. Хоч і дорогий, але візьмемо. сказав він вперто.
Дитина моргнула, не вірячи.
Справді, бабусю?
Справді. І бережи його, бо це обіцянка, що колись ти будеш ходити зі мною по цих магазинах, коли виростеш.
Ми обійшли секцію іграшок, і Даник зупинявся біля кожного автомобільчика, набору Lego, вогняної гармати. Його очі блищали, проте він нічого не просив. У сім років він уже розумів, що бажання важать гроші, а гроші не падають з неба, а приходять з наших зморшкуватих рук.
Ти йдеш ще поглянути, мамо? попросила я, відчуваючи біль у колінах. Бабуся тебе чекає на лавці, бо ноги вже не так швидкі.
Ми сіли на куток біля ескалатору. Я обережно сіла на блискучу дерев’яну лавку, тримаючи в руках тканинну сумку, у якій був новий худі, і крихту хліба, купленого в пекарні торгового центру маленький острівок села серед скляних стін.
Не йду далеко, сказав Даник. Я лише до того крамнички з іграшками.
Іди, я тебе бачу, відповіла я.
Він швиденько підбіг до іграшок, а я залишилась на лавці, спостерігаючи за ним. Молоді навколо кидали великі пакети, тримали блискучі смартфони, сміялися, робили селфі. Ніхто не звертав уваги на мене. Якщо й дивився, то, можливо, думав, що я «якась бабуня з села, що загубилась».
Але я не була загублена. Вперше за довгий час я відчувала себе на своєму місці. У цьому яскравому калейдоскопі світла моє серце було спокійним.
О, Боже, як ти добрий, прошепотіла я, підносячи руку до губ. Дай сил моїм зморшкуватим рукам, щоб я могла вести цього хлопчика правильним шляхом.
Даник майже не почув мого прошепоту, та його маленька рука схопила мою.
Я тебе люблю, бабусю, сказав він простими словами.
Я притиснула щоку до його чола і посміхнулася.
Торговий центр, зі своїм холодним світлом, на мить зник у моїй уяві. Не важливо, скільки це коштувало. На цій лавці, між тканинною сумкою з хлібом і новим худі, ми з внуком жили нашою маленькою, але великою мрією: радістю, яку не купиш за будьякі гроші, а яку дарує лише серце, сповнене любові.
Тепер, коли я записую ці рядки, розумію, що багато дітей виростають лише з двох зморшкуватих рук і крихкої пенсії. Якщо ця історія нагадала вам про вашу бабусю, залиште слово, поділіться нею, щоб ніколи не забули, скільки варте одне тепле обіймання.
