На Поділлі того року зима була лютою: морози наближалися до сорока, а вночі ставало ще холодніше, ніби сама природа випробовувала людей на міцність.
— Василю, загорнись добре! Надягни светр, той, що я тобі зв’язала, вовняний, — настановляла чоловіка Галина, проводжаючи його на роботу.
Хоч як морозило, справи на фермі не чекали. Корови, голодні й нетерплячі, вимагали догляду. Василь, вже не молодий, перед пенсією, звично збирався на роботу. А Галина лишалася вдома — чекала на доньку з онуком, але та подзвонила з міста:
— Мамо, поки мороз не вщухне, не ризикнемо їхати. Приїдемо наступного тижня, у вихідні.
— Правильно, доню. Раптом автобус зламається у таку погоду? Бережи себе й дитинку, — відповіла Галина, приховуючи тривогу.
Відключивши телефон, вона завмерла, поринувши у спогади. Перед очима з’явилася та зима, майже півстоліття тому, коли вона, юна Галя, з подругою Олею вирушила у глухе село до Олиної бабусі. Тоді морози тебе кусали, сягали тридцяти п’яти, але молодість брала своє.
— Галю, поїдемо зі мною до бабусі! — умовляла Оля. — Канікули зимові, самотньо, а ти побачиш наше село. Правда, звідти ще до селища добиратися, але нічого, впораємось!
Обом було по шістнадцять. Галя, упросивши матір, зібралася в дорогу. Одяг теплий, дух бойовий — мороз їм був ні по чом. Автобус довіз до великого села, але далі водій відмовився їхати:
— Усе, приїхали! Дорогу замело, трактор не пройшов. Не поїду, застрягну! — буркнув він, ігноруючи обурення пасажирів.
Галя з Олею, як і всі, вийшли.
— Галю, до селища ще кілометрів дванадцять, — зітхнула Оля. — Куди в таку погоду? Підемо до тітки Ганни, маминої сестри, вона тут живе. Переночуємо, а вранці вирішимо. Мама підказала, на всяк випадок.
Так і зробили. Тітка Ганна нагодувала їх гарячим борщем, напоїла чаєм з медом, поклала у маленькій кімнаті. А вранці сусід, дядько Тарас, погодився підкинути їх до селища на санях. Тітка Ганна ще ввечері домовилася:
— Тарасе, візьми дівчат, їм до баби треба.
— Та як не взяти? — добродушно відгукнувся він. — Домчу з вітерцем!
Галя з Олею залізли в сани.
— Ну, дівчата, вкривайтеся кожухом, а то замерзнете! — Тарас турботливо підібгав важку шубу й рушив конем.
Сани заковзали снігом. За селом тягнувся дубовий гай, а далі — безкрайнє поле, вкрите білою покривкою. Дорога була нерівною, місцями замело, але кінь ішов упевнено.
— Дядьку Тарасе, а вам скільки років? — запитала Оля, щоб порушити тишу.
— Під сімдесят п’ять, — усміхнувся він. — Але я ще ого-го! Влітку овець пасу, чабаном працюю. Степи у нас — краса, усе квітне, пахне. Приїжджайте влітку, самі побачите!
Дядька Тараса у селі любили. Добрий, щирий, він умів розповісти історію так, що забувалися й мороз, і довга дорога. Поки їхали, балакали про дрібниці, але раптом Тарас, примруживши очі, сказав:
— Цією дорогою, дівчата, я свою Ганну привіз. Давно, літ п’ятдесят тому. Украв її, можна сказати…
— Як украв? — здивувалася Оля. — Розкажіть, дядьку Тарасе!
— Бабу Ганну, що нас проводжала? — підхопила Галя.
— Її, мою Ганочку, — кивнув він, і очі його загорілися. — Тоді вона була дівчинкою, юною, як ви.
Галя з Олею замовкли, боячись пропустити слово.
— Давно діялося, — почав Тарас. — Поїхав я до того селища, куди вас везу. Послав мене батько по справах до брата його, дядька Ониська. Мені двадцять п’ять, не одружений, усе наречену шукав, таку, щоб серце запалало. У нашому селі такої не знайшов.
Приїхав Тарас до дядька Ониська. У того син, Денис, ровесник Тараса.
— Здоров, Тарасе! — зустрів його Денис. — Тато на стайні, скоро повернеться. А ввечері в клуб підемо, у нас дівчата — огонь!
У клубі греміла музика. Дівчата кружляли у танці, підбігали до Тараса, тягли його у кільце. Але він, передихнувши, побачив її — ту, що тільки ввійшла. Невисоку, з довгою русою косою, у білих валянках й акуратному кожусі, вона знімала хустку, а її щоки горіли від морозу.
— Денисе, хто це? — запитав Тарас, не відводячи очей.
— Ганна, донька дядька Гната, сусіда. Добра, але батько у неї — звір. З ним ніхто не зв’язується, — відповів Денис.
Тарас не вагався — пішов до Ганни. Вони танцювали увечір, сміялися, говорили. Ганна виявилася легкою, щирою. Потім він із Денисом провожали її додому. Денис пішов, лишивши їх удвох біля воріт.
З того вечора Тарас став частіше навідуватися до селища. Ганна тривожила його кров, не да…Але Тарас знав – не відступить, бо без неї йому життя не солодке.
