Зима цього року на Полтавщині була нещадною: морози до сорока градусів скручували все навколо, а вночі термометр падав ще нижче, ніби сама природа випробовувала людей на міцність.
— Василю, закутайся краще! Надягни светр, той, що я тобі зв’язала, вовняний, — напутньо сказала чоловікові Ганна, проводжаючи його на роботу.
Попри холод, справи на фермі не чекали. Худоба, голодна та нетерпляча, вимагала догляду. Василь, уже немолодий, на порозі пенсії, звично готувався до праці. А Ганна залишилася вдома — чекала на доньку з онуком, але та подзвонила з міста:
— Мам, поки морози не спадуть, не ризикнемо їхати. Приїдемо наступного тижня, у вихідні.
— Правильно, доню. Раптом автобус зламається в таку погоду? Бережи себе й малятко, — відповіла Ганна, приховуючи тривогу.
Відключивши телефон, вона завмерла, поринаючи у спогади. Перед очима з’явилася та зима, майже півстоліття тому, коли вона, юна Галя, разом із подругою Олею вирушила до глухого села до Олиної бабусі. Тоді морози теж були лютими, доходило до тридцяти п’яти, але молодість брала своє.
— Галю, поїдь зі мною до бабусі! — умовляла Оля. — Канікули зимові, самій нудно, а ти побачиш наше село. Хоч із села ще треба дістатися, але нічого, впораємось!
Обоєм було по шістнадцять. Галя, переконавши матір, зібралася в дорогу. Одяг теплий, дух бойовий — мороз їм був ні по що. Автобус довіз до великого села, але далі водій відмовився їхати:
— Усе, приїхали! Дорогу замело, трактор не пройшов. Не поїду, застрягну! — буркнув він, ігноруючи обурення пасажирів.
Галя з Олею, як і всі, вийшли.
— Галю, до села ще кілометрів дванадцять, — зітхнула Оля. — Куди в таку погоду? Підемо до тітки Наді, маминої сестри, вона тут живе. Переночуємо, а вранці вирішимо. Мама підказала, на всяк випадок.
Так і зробили. Тітка Надя нагодувала їх гарячим борщем, напоїла чаєм із медом, поклала у маленькій кімнаті. А вранці сусід, дядько Іван, погодився підвезти їх до села на санях. Тітка Надя ще ввечері домовилася:
— Іване, візьми дівчат, їм до баби треба.
— Та як не взяти? — добродушно відповів він. — Домчу з вітерцем!
Галя з Олею залізли в сани.
— Ну, дівчата, вкривайтесь кожухом, а то замерзнете! — Іван турботливо підгорнув важку шубу й рушив конем.
Сани посунулися сніговою дорогою. За селом тягнувся сосновий гай, а далі — безкрайній степ, вкритий білою ковдрою. Дорога була нерівною, десь замело, але кінь ішов впевнено.
— Дядьку Іване, а вам скільки років? — спитала Оля, щоб розігнати тишу.
— Біля сімдесяти п’яти, — усміхнувся він. — Але я ще ого-го! Влітку овець пасу, чабаном працюю. Степ у нас — краса, все квітне, пахне. Приїжджайте влітку, самі побачите!
Дядька Івана в селі любили. Добрий, відкритий, він умів розповісти історію так, що забувалися й мороз, і довга дорога. Поки їхали, балакали про дрібниці, але раптом Іван, примружившись, сказав:
— Цією дорогою, дівчата, я свою Марію привіз. Давно, літ п’ятдесят тому. Вкрав її, можна сказати…
— Як уклали? — здивувалася Оля. — Розкажіть, дядьку Іване!
— Бабу Марію, що нас провожала? — підхопила Галя.
— Її, мою Марійку, — кивнув він, і очі його заблищали. — Тоді вона була дівчиною, молодою, як ви.
Галя з Олею замовкли, боячись пропустити слово.
— Давно була та справа, — почав Іван. — Пішов я в те село, куди вас везу. Вітця мене послав до брата його, дядька Тараса. Мені двадцять п’ять, неодружений, усе наречену шукав, таку, щоб серце спалахнуло. У нашому селі такої не знайшов.
Прийшов Іван до дядька Тараса. У того син, Остап, одноліток Івана.
— Здоров, Іване! — зустрів його Остап. — Батько у стайні, скоро повернеться. А ввечері в клуб підемо, у нас дівчата — краля!
У клубі греміла музика. Дівчата кружляли в танці, підбігали до Івана, тягнули його в коло. Але він, передихнувши, помітив її — ту, що тільки увійшла. Невисока, з довгою русою косою, у білих валенках і охайному кожусі, вона знімала хустку, а її щоки палали від морозу.
— Остапе, хто це? — спитав Іван, не відводячи очей.
— Марія, дочка дядька Прокопа, сусіда. Гарна, але батько у неї — звір. З ним ніхто не зв’язується, — відповів Остап.
Іван не гаяв часу — пішов до Марії. Вони танцювали весь вечір, сміялися, говорили. Марія виявилася легкою, відкритою. Потім він із Остапом провПотім вони провели Марію додому, але Іван знав — він не зможе забути цієї ночі.
