Викрадення століття
Хочу, щоб хлопці бігали за мною і плакали, бо не встигають наздогнати! голосно прочитала Катерина своє бажання з папірця і чиркнула сірником. Попіл змахнула у келих і допила залишки ігристого під веселий сміх подруг.
Ялинка кліпнула вогниками, ніби задумалась, а потім раптом спалахнула ще яскравіше. Музика поголоснішала, келихи задзвеніли, обличчя закрутилися в святковому вихорі. З гілочок посипалася золота пилюка чи, може, мені це тільки так пригадалося
Ма-а-а, мамцю, прокидайся!
Катерина з трудом прочинила одне око. Над нею схилилася ціла футбольна команда.
А ви хто такі? Я вас знаю, діти?
Діти, жартуючи, кланялись і знайомилися:
Мамо, згадай, Михайлик 9 років, Богданко 7, Остапчик 5, Андрійко 3!
Повний склад без замін, усі з хитрющими посмішками й повні рішучості. Не про таких-то хлопців вона загадувала на Щедрий вечір, щоб за нею гасали
А де ваш тренер ой, тобто тато де? прохрипіла вона сухим голосом. Водичку мамі принесіть
Катерина тільки на мить склепила повіки, але й знову “Ма-ма!”
До рук одразу вперлися дві склянки води, мандаринка і чашка з розсолом. Оце так Старший вже тямив, як маму «реанімувати» після свят. Ростуть!
Мамцю, вставай, ти ж обіцяла просили молодші.
Катерина чесно намагалася згадати, як опинилася тут і що обіцяла.
В кіно?
Ні-і!
У МакДональдз?
Ні!
В магазин іграшок?
Ну, ма-а-мо! Не вдавай! Ми вже майже зібрались, а ти все лежиш!
Скажіть хоч куди збираєтесь? здалась вона.
Любонько, вставай, долинув чоловічий голос. У кімнату ввійшов високий, чорнявий чоловік. Його карі очі відливали золотом. Серденько Який же гарний!
Ми готові, речі я вже запакував у машину. Заїдемо по дорозі в “Сільпо” і вперед!
Катерина згадати, хто цей чоловік і чого ці діти кличуть її мамою, не могла. В голові ідеальна порожнеча.
Ма, купальники не забудь! І собі теж, крикнув хтось з дитячої.
«У них і басейн є? промайнуло в голові. Яке диво-життя, а я нічого не тямлю»
Вона розплющила очі, уважно оглянула кімнату. Все чуже: ні меблі, ні фото, ні фіранки з незнаним візерунком, ніщо не було знайоме. Лишень одна річ викликала теплі відчуття квітка в горщику. Різдвяна пуансетія з оксамитовим листям та білим горщиком, посипаним дрібними перлинами ця деталь чомусь була рідною.
Катерина знову заплющила очі й обережно почала розмотувати події вчорашнього дня. Разом із подругами зібралися у ресторані зустрічати Новий рік і грати в Таємного Миколая. Як колись у студентські роки, але вже з дорогими сумками, складними зачісками, з вічною спішкою.
Подруги святкові, веселі, схвильовані від свободи. Вдалося вирватися з побутової рутини: чоловік, діти, уроки, садок, каструлі Висяяли, як школярки, що втекли з останнього уроку.
Одна Катерина спокійна й гарна, як завжди. Вона ж не заміжня, сама собі пані. Не треба нікого попереджати, чекати чи звітувати.
Остання з наречених, жартували подруги, наповнюючи її келих.
Вона подарувала подрузі набір косметики з чорної ікри та золотих ниток. Посміялися, що такий крем можна й на канапку намастити й на сніданок до шампанського подати. Сміялися, фотографували коробку, ледь не як скарб.
У відповідь Катерина отримала ту саму пуансетію і пляшку рідкісного ігристого з Закарпаття, яке подруга привезла зі старого маєтку. Вино, про яке шепочуться і відкривають лише для справжнього свята.
Витягнула папірець, чи-то тост, чи побажання… і далі нічого. Як кажуть: йшла впала отямилася гіпс!
Катерина глянула в дзеркало. Все ще молода дівчина, макіяж як на Новий рік. Але звідки діти, чоловік? Вона не памятає ні пологів, ні весілля, ні навіть залицянь, а імена дітей знає! А чоловіка ні. Щось тут не так
Вийшла з кімнати, у коридорі стояли валізи на колесиках. Дві великі: чорна і бежева з логотипом київського бренду. Поруч три спортивні дитячі рюкзачки.
Отже, не на пікнік. То куди ж вони їдуть?
У цю мить «чоловік» повернувся, впевнено взяв валізи, мяко скеровуючи її до дверей.
Запізнимось, спокійно.
Катерина машинально глянула на руку а обручки немає! Ні в неї, ні у нього ще одна дивина
Діти швидко позалазили у просторий мінівен. Рюкзачки полетіли на місця, паски клацнули. Чоловік сів за кермо. Катерина глибоко вдихнула і вмостилася на передньому сидінні.
Він простягнув їй каву з молоком, якого вона терпіти не могла. Це чомусь боліло найбільше.
Поїхали! весело, підморгуючи дітям. Машина рушила. Чим далі, тим на душі неспокійніше.
Діти позаду шепочуться, сміються, сперечаються. Чоловік веде впевнено, іноді кидає їй хитрий погляд ніби між ними є спільна таємниця. Наче він знає щось важливе, чого вона не згадує.
Катерина дивилася на дорогу й почувалася, як Їжачок у тумані. Все нібито знайоме, але нічого не зрозуміла.
Виїхали на трасу, все швидше віддаляючись від міста. Тут вона гостро відчула: поруч не її родина, а чужий чоловік і чужі діти!
Він її викрав.
Чи, може, вони всі разом викрали її!
Звідки ж тоді вона знає імена дітей? Врешті, остаточно все сплуталось, але висновок один поруч чужі, час діяти!
Катерина випросталась у кріслі, міцніше стисла стакан кави і зробила вигляд, що просто дивиться з вікна. Усередині неї вимикався режим розгубленої жінки, і вмикався інший той, що виживає!
Через пів години діти загомоніли у злагодженому хорі:
Тату, в туалет!
Пити хочу!
Можна щось перекусити?
Машина звернула на АЗС і зупинилася. Усі вибігли до магазину.
Ось шанс! Серце в Катерини калатало так, що глушило все довкола. Поки всі відволіклися, вона прослизнула до машини. Спробувала сісти за кермо ключа немає.
Ось ти де, а ми тебе шукаємо, спокійно долинуло з відчиненого вікна.
Ну що, всі тут? Їдемо далі, лагідно запевнив він. Відпочинь, я поведу.
І вони рушили знову.
За годину попереду зріс аеропорт скло, залізо, гамір людей і машин. Залишили автомобіль на заповненій стоянці, всі гуртом увійшли всередину.
Катерина напружилася тепер вона не дозволить вивезти себе невідомо куди, не стане жертвою викрадення! Вона захищатиметься до останнього!
Вона почала помалу відставати від цієї занадто організованої «родини». Крок, ще два і раптом зірвалася з місця.
Це викрадення! Допоможіть! закричала, кидаючись до охоронця.
Охоронець спрацював блискавично ноги підкошено, обличчям вниз, руки в кайданках. Довкола зявилися люди у формі, з раціями, суворі.
Зачекайте! Я все поясню! покликав чоловік, якого вона вважала викрадачем.
Це новорічний жарт! Ми не озброєні! Це не викрадення!
Катерина чула його, наче крізь воду. І тут, як у кіно, побачила їх. За рекламним щитом стояли її подруги. Усміхнені, розгублені, трохи налякані і щасливі.
Мамо! закричали діти й кинулися до жінки серед подруг. Інші подруги вже вибігли до охорони, щось швидко пояснювали, сміялися і просили звільнити «викрадачку».
Марину підняли, зняли кайданки. Світ спинив обертання. Вона стояла в аеропорту з розкуйовдженим волоссям і збитим серцем і раптом зрозуміла: її не викрали.
Її розіграли?!
Коли адреналін відступив, а гудіння у вухах стихло, Катерина почала розуміти слова, а згодом і суть.
Це був розіграш. Великий, дорогий, колективний. З ноткою кримінальної драми.
Подруги захлинаючись пояснювали, сміялися та водночас вибачалися.
Виявилося, вони давно хотіли познайомити Катерину з «хорошим хлопцем». Саме тим, якому вона подобалась багато років. Який лише зітхав, бо надто добре знав її характер. А вона завжди твердо: «Дякую, не треба. Мені добре і самій».
Тож подруги вирішили: навіщо умовляти краще одразу влаштувати ілюзію «сімї»! Ось, мовляв, сімейний ранок, організовані діти, чоловік спокійний і уважний. А очі в нього, між іншим, дуже гарні.
Хотіли, щоб ти не думала, зізналися подруги. А просто відчула це тепло серцем.
Катерина ловила себе на думці, що злитися не виходить. Жіноча логіка не любить жорстких вторгнень, але цінує результат.
Так, спосіб був ризикований. Так, інфаркт був близько. Але експеримент чистий! Іноді, щоб зрозуміти, чи треба тобі чоловік, вистачає одного ранку, трьох дітей і кави з рук “викрадача”.
Вона глянула на нього. «Князь її роману» посміхався лукаво, як Кіт із Шрека. У його карих очах грали золоті іскри. “Діти” облепили його як зясувалось, це були племінники, в захваті від розіграшу улюбленого дядька.
О, вже час! подруги знову пожвавішали. Самоліт зараз відлетить, скоріше реєструйся!
Знову викрадення? майнула думка. Куди ж мене хотіли завезти? На море? В Карпати? Смажити банош?
Він простягнув їй руку.
Давай знайомитись заново. Я Владислав. Дозволь тебе викрасти, промовив він лагідно.
Катерина оглянула подруг. Всі вимогливо-стривожені, чекають, що вона скаже. Потім подивилась на валізи. Знову зустріла його погляд теплий, жартівливий, як вранішнє сонце.
Чому б і не погодитись?
Поїхали! прошепотіла Катерина, посміхаючись собі, розуміючи, що це «викрадення» найприємніше з усіх її пригод.
А потім, майже несміливо, додала: Тільки хай діти залишаться вдома
Подруги розсміялись, він усміхнувся ширше, а гамірний аеропорт з людьми раптом став початком чогось нового веселого, ніжного і дивовижно теплого.
Інколи життя не викрадає нас.
Воно просто різко переносить туди, де ми давно мали бути.
