Я думала, що чоловік мені зраджує… Поки не простежила за ним і не дізналася, що він веде подвійне життя.
Перші п’ять років нашого з Дмитром спільного життя були ніби зняті для ідеального сімейного серіалу. Ми були партнерами у всьому: ділилися мріями, підтримували один одного, разом переживали радощі й страхи. Він здався мені найщирішою, найнадійнішою людиною у світі. А потім — щось змінилося.
Він все частіше затримувався на роботі. Телефон майже не випускав з рук, часто ставив на беззвучний режим і клав дисплеєм униз. Я спершу намагалася не прискіпуватися. Може, дедлайни, проекти, або просто втома. Але тривога росла, а разом із нею — підозри.
Одного разу ввечері, коли він знову повернувся пізно, я почула, як він розмовляє по телефону в коридорі. Говорив тихо, але достатньо чітко:
— На добраніч, кохана. До завтра…
Від цих слів у мене перехопило подих. Це не те, що кажуть колезі чи другові. «Кохана». До завтра. Я відчувала, ніби земля тікає з-під ніг. Невже він зраджує? Думи крутилися, як вихор. Не хотілося у це вірити, але й ігнорувати не виходило.
Я почала стежити. Шукала можливість зазирнути в його переписки, перевіряла маршрути, гортала історію браузера. Нічого. Жодної зачіпки. Але внутрішній голос не втихав.
А потім сталося те, що перевернуло все.
У суботу вранці він сказав, що має поїхати на «важливу зустріч». Ні з того ні з сього — у вихідний. Раніше він ніколи не працював по вихідних. Я кивнула, але всередині вже кипіло. Сказала, що йду до магазину, але ледь він виїхав, як сіла в авто й рушила за ним.
Він їхав майже годину, все далі вглиб міста, у незнайомі райони. Я нервувала, руки тремтіли на кермі, але зупинитися не могла. Мені треба було знати.
Він зупинився біля невеличкої, пошарпаної будівлі. Стара церква, облуплені стіни, запущений сад. Я припаркувалася осторонь і спостерігала. Дмитро вийшов із машини й, не озираючись, впевнено зайшов усередину.
Минуло хвилин двадцять. Я ледь дихала. Раптом на порозі з’явився чоловік у чорній сорочці з білим коміром — священник. Вони тепло привіталися, обнялися, про щось тихо поговорили. А потім Дмитро пішов за ним углиб.
Я не вірила власним очам. Що він робить у церкві? Чому приховує це від мене? Він ніколи не говорив, що віруючий. Навіть не згадував про релігію взагалі.
Хвилини тяглися нескінченно. Я сиділа в авто, міцно стискаючи кермо й не відводячи погляду від дверей. І ось він вийшов. Все такий же, у звичайному одязі. Але… щось у ньому змінилося. Погляд став м’якшим, у рухах з’явилася якась внутрішня легкість, спокій.
Він глянув навколо, і я, злякавшись, присіла. Серце билося так, ніби вистрибувало з грудей. Він поїхав. І я знову рушила за ним — додому.
Коли він відчинив двері, я вже стояла в коридорі.
— Привіт, — сказав він, здивовано подивившись на мене. — Ти щось забула?
Я схрестила руки й, намагаючись говорити рівно, промовила:
— Я йшла за тобою сьогодні. Бачила, як ти зайшов до церкви.
Він завмер. Очі потемнішали, плечі напружилися. Я чекала, що він почне виправдовуватися, що брехатиме, що сховається за захистом. Але замість цього він зробив крок до мене.
— Вибач. Я мав сказати раніше. Але не знав, як.
— Що це було, Дмитре? — голос зрадницько тремтів. — Ти… ти священник?
Він кивнув.
— Вчився таємно. Кілька років. Складав іспити, готувався. Мені завжди здавалося, що це — моє. Що я покликаний до служіння. Але боявся, що ти не зрозумієш. Тому жив… двома життями.
Я не знала, що відповісти. Це не була зрада. Не було іншої жінки. Але було інше життя. Ціле життя, приховане від мене.
— Чому мовчав?
— Боявся втратити тебе. Боявся, що якщо дізнаєшся — підеш. Що не приймеш цього мого вибору. А він став частиною мене. Не одразу, але став.
Ми мовчали. Я дивилася на людину, яку кохала, і ніби вперше бачила її справжню.
— Ти все ще хочеш бути зі мною? — ледве чутно запитала я.
— Більш за все. Але більше не можу ховатися. І не хочу брехати. Це моя суть, Олесю.
Я не відповіла. Просто підійшла й обняла його. Плакала, не в змозі стримати бурю, що рвалася зсередини. І, мабуть, саме в ту мить я зрозуміла: він не зрадив. Він просто шукав себе. І знайшов. А я… маю вирішити, чи зможу бути поруч із ним — справжнім.
